Спогади про початок Другої світової війни, Голокост, Волинську трагедію, знос хуторів та традиції Полісся.
KP-INT-0023 · 25.10.2026Zusammenfassung
Респондентка Хомицька Ольга Іванівна (1936 р. н., мешканка с. Гуща, вул. Лісна, буд. 9, уродженка хутора Добрихинь) ділиться спогадами про життя в рідному краї у міжвоєнний, воєнний та радянський періоди. Вона згадує життя за польської влади до 1939 року, описуючи стосунки з поляками як мирні та добросусідські (поляки приносили товари з містечка на продаж). Початок німецько-радянської війни запам'ятався налетом 10 німецьких літаків, які в першу чергу розбомбили сільську православну церкву, унаслідок чого загинули дві жінки й одна була поранена. Під час бойових дій місцеві мешканці переховувалися в лісах та переповнених окопах, а під час окупації німці вбили на подвір'ї рідного дядька оповідачки.
Значну увагу приділено міжетнічним взаєминам і трагедіям війни. У селі Гуща діяв німецький постерунок, куди приганяли та де жорстоко вбивали євреїв із сусіднього містечка Вишнівка. Місцеві українці, ризикуючи власним життям, переховували євреїв, які після війни впізнавали своїх рятівників і були їм вдячні, хоча траплялися й випадки видачі. Також оповідачка згадує трагедію Бабиного Яру в Києві, взаємні вбивства між українцями та поляками під час Волинської трагедії 1943 року, діяльність ОУН/УПА («бульбашів»), які боролися за незалежність України, а також суворі радянські заборони й штрафи за спілкування з поляками у повоєнний час. У розмові також зафіксовано перекази про Голодомор та депортації до Сибіру.
Після війни Ольга Іванівна із запізненням пішла до школи (одразу до другого класу) і здобула середню освіту; згадує місцевих вчителів (Галину Андріївну Заріцьку, Зеркаль) та приїжджих молодих спеціалістів за розподілом. Вона відпрацювала 11 років у колгоспі (вирощувала, мочила в озері, розстеляла на росі та вручну терла на терницях льон, який здавали до Любомля; садила картоплю, збирала буряки), а згодом працювала бухгалтером у сільпо та в місцевому лісництві. Її чоловік (помер у 1996 році) працював зв'язківцем-телефоністом та електриком, а також грав на трубі в сільському духовому оркестрі. Під час радянської кампанії з ліквідації хуторів і проведення меліорації (через яку зникла вода) жителів хутора Добрихинь змусили власними силами без державної допомоги розбирати та перевозити хати до села. Хата родини стояла скраю біля озера й уціліла довше, а в 1978–1979 роках оповідачка переїхала до купленого будинку в с. Гуща.
Окремо описано сільський побут, повоєнні податки на худобу та фруктові дерева, радянський товарний дефіцит (навіть лаврового листа), перехід на купоно-карбованці за президентства Л. Кравчука, релігійні й народні традиції (випікання пасок, фарбування яєць у цибулинні на Великдень, пускання вінків на озеро та перекази про цвіт папороті на Івана Купала), вишивання рушників і серветок, вечірні співи молоді, роботу хору й танцювального гуртка (виступи в с. Рівне). Також зафіксовано закриття сільської лікарні (замість неї залишився медпункт) і діяльність місцевого дідуся-знахаря, який замовляннями лікував головний біль («вітер») та укуси гадюк у худоби.
Transkript
Маргарита: Доброго дня! Мене звати Маргарита, я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і переселених поселень цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung. Я хотіла б записати нашу розмову на диктофон або камеру, і все допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалів відбувається лише за вашою письмовою згодою, яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис,пропустити питання або відкликати згоду пізніше. Перше, що ми таке запитаємо: що ви загалом пам'ятаєте от про село це конкретно?
Ольга Іванівна: Ну, село… Після війни я пішла в перший клас, і то вже з запізненням, вже в другий. Ну,бо ж ховалися люди. Хто де міг.
Мілена: А от від чого ховалися?
Ольга Іванівна: А війна. Німці. Та, Вітчизняна.
Маргарита: А от як в родині проходив цей період, такий складний?
Ольга Іванівна: Зараз як проходить?
Мілена: Ні, як ви тоді переживали цю війну родиною?
Ольга Іванівна: Ну, страшно було, звичайно. І в лісі були, і в окопи купати, і в окопах сиділи. Було страшно. Та й, я знаю, такий окоп, що стільки людей було в ньому повно, що не можна було і дихати.Але тут кричать: «То наші, наші йдуть! Наші йдуть!». І то вже видно вже наші прийшли, тут прийшли.Всі зраділи, повиходили. А так було важко, звичайно. Пережили багато чого.
Мілена: А от, можливо, ви пам'ятаєте початок війни? Як воно тільки почалося?
Ольга Іванівна: Ну, почалося. Е-е, десь літаків…Ще в нас церква була коло і на ту церкву так. То і тоді ба, е-е, ну, дехто, здається, дві жінки були убиті. А я ще була маленька, але пам’ятаю, ми грались. Так на дорозі. Але почали літаки стріляти. Ну то та кажете дві, одна ранена була. Ото так почалася та війна, десять літаків на наше село. А дальше вже почали на і німці приходили. Но але ж вони німці не то вбили так: хто стояв на дворі, так не схований, то могли і вбити, але щоб в хату заходити — ні, не заходили.
Мілена: А от за що вони людей вбивали, які на вулиці стояли? Була ж якась, напевно, причина?
Ольга Іванівна: Ну, я знаю, хто, які. Бо даже мій дядько, то вбили тоді його. Вийшов на двір. Ну,просто, я знаю, не не навіть чи як сказати.
Мілена: А от ще німці — вони прийшли, і вони в селі сиділи?
Ольга Іванівна: Ні, які йшли, так і проходили.
Маргарита: А от паралельно вони може з собою якусь худобу забирали, чи щось от? В принципі, з продуктів існування, скажімо?
Ольга Іванівна: Ні, не забрали. Не забрали.
Мілена: А може людей вони якихось собі забирали, щоб вони в них працювали там?
Ольга Іванівна: Тут в нас був постерунок в селі. Отам та отих євреїв вбивали
Маргарита: Ну, в плані, коли саме євреїв переслідували?
Ольга Іванівна: Ну, переслідували. На той постерунок. А тут в нас село Вишнівка. А євреї там таке наз- ну, таке містечко стало. Там більшість вони жили. То я пам’ятаю ще мала, як їх ведуть, через вікно ведуть. І на той постерунок, то було чути крики, було. Там їх вони теж розривали. Страшно.
Мілена: А от, можливо, ви пам'ятаєте Бабин Яр?
Ольга Іванівна: Ну, пам’ятаю, то і Бабин Яр.
Мілена: А от що ви про нього пам'ятаєте?
Ольга Іванівна: Ну, що ж, багато людей загинуло: і євреїв, і українців. То ж він і є в Києві, той Бабин Яр.
Маргарита: А от поляки тут були?
Ольга Іванівна: Да, ми були і під поляками. Да, були, були поляки.
Маргарита: А як взагалі між етнічні от відносини були, що от тут євреї були, і поляки, начє українці?Ну, ясно, що з німцями так, але з іншими?
Ольга Іванівна: З поляками нічого. Я унес це лиці 39-го року, то єсть поляки були. Нічого, відносилися до нас добре. Їх, вони всегда приносять щось таке все із того е-е з того містечка приносять і продають всім людям. Ні, було добре, з поляками нічого. Норми.
Мілена: А з євреями як? Було спілкування проходило?
Ольга Іванівна: Ой, ці євреї, то українці їх переховували. Переховували, бо то, то вже за ними ганяли,то то німці, наверно. Дехто, якщо подскаже, то вже все — і вбивали.
Мілена: А от що робили людям, яких переховували, якщо от дізнавались?
Ольга Іванівна: Ну, отим, хто переховував, то тоже треба було ховатися. Да. Довгий час. Потом вже,як воно все те перейшло, то вони даже впізнавали тих людей, які переховували, то були вдячні їм, а які їх видавали, були, були такі, що і видавали. Ну то то вже і їх.
Мілена: А ваша сім'я переховувала євреїв?
Ольга Іванівна: Ні, не було. Там біля нас то була одна хата недалека.
Маргарита: А скільки у вас взагалі дітей в родині було?
Ольга Іванівна: В мене? Ой, я така нещасна, бачите. Сама осталася: померла дочка (десятий клас ходила), і а потом в 96-му році чоловік помер, і я сама осталася.
Мілена: А у вас були брати, сестри?
Ольга Іванівна: Був брат, брат жив в Дніпропетровську, брат був.
Маргарита: А старший чи молодший?
Ольга Іванівна: Старший. 1928-го.
Мілена: А от ви кажете, там другий клас пішли, загалом, а як там освіта проходила, скажімо?
Ольга Іванівна: В Дніпропетровську?
Мілена: Ні, тут. Ну ви коли пішли в школу вже?
Ольга Іванівна: Ну, я знаю, то ж нічого не не били в школі, нічого. Щоб так відносилися, то вроде би нормально. Ну а вчителі, не знаєте, звідки були? Вчителі були з різних городів. Але ж не пам’ятаю. А ну одно скажу: Галина Андріївна — вже її нема, Заріцька. Її вже не. Ну, а Зеркаль — нічого відносилися.
Маргарита: А от, можливо, у вас на, скажімо, від рубітьках були вчителі з Сибіру?
Ольга Іванівна: Свої, ну тота Галина Андріївна — своя. Ну, а так були найзших багато молодих.
Маргарита: Ну, а чого вони саме сюди їхали? Ну
Ольга Іванівна: Ну іби якось так, е-е, колись кінчали і їх направляли. І в города, і у села. І так оставалися тут, і вже і виходили заміж, і женились. І так оставалися і проживали. Багато таких є, що туттак і так вже осталися на все життя.
Маргарита: А у вас загалом скільки класів освіти?
Ольга Іванівна: В мене середня освіта.
Мілена: А от після того, як ви закінчили школу, що ви, ну, чим ви далі займались?
Ольга Іванівна: Я бухгалтер була, в сільпо. А потом вже була бухгалтером ліс- лісгосподарства. На ліснічаство було. Тут мені було ближче. То мене забрали туда.
Маргарита: Можливо, у вас тут колгоспи були, можливо, ви в них працювали?
Ольга Іванівна: Колгоспи були. Я працювала дуже. В мене 11 років колгоспного стажу. Отак школу кончаєш — і колгосп літом.
Маргарита: А чим ви там загалом займались в тому колгоспі?
Ольга Іванівна: Все робили. Що тільки є: і льон рвали, і буряки, і картоплю садили, все було. Все хозяйство, яке таке не було. Даже от я жила коло озера. Тут в нас є озеро. То даже, коли ще не знали зразу, то мучили льон в озері, а тоді витягати треба було і сушити, а потом вже знали, що прямо треба на росу на траву. Його розложувати так, і він висохне. І вбивали, зразу ж вбивали вручну, то я на всіх роботах була.
Маргарита: А от що робили з того льону?
Ольга Іванівна: Проста його здавали в Любомль. Там на склад, там вже його справляли. І терли даже тут, було ще й терли його тут на терницях. І таке прядиво, от таке довге, і таке здавали, і і так здавали прямо вже вирваний.
Маргарита: А можливо тут ще якісь ремесла були, там землеробство, рибальство, торгівля — як проходило?
Ольга Іванівна: Рибальство? Такого рибальства не було, кожний собі в озері, кожний собі. А щоб хтось там занімався — ні.
Маргарита: А то кажете, в Любомль продавали. А як вас, ну, з магазинами, з базарами там, що йшов в Любомль?
Ольга Іванівна: На батар їздили, з магазинів їздили на базар у Любомль. Подавали.
Маргарита: Ну, а чому саме в Любомль, чому, наприклад, я не знаю?
Ольга Іванівна: Ну, бо то найближче нам було.
Мілена: А ви щось сюди окрім льону здавали?
Ольга Іванівна: Свікол, крім льону, льону. Ну, то ж колгосп на- наверно, здавали, і зерно ж то ж колгосп, велика організація була. То і здавав.
Маргарита: А вашої родини, наприклад, я не знаю, худоба була якась?
Ольга Іванівна: У родині були корови. Корови, свині. То вже я осталася сама, то ще держала і і кролів,і індиків, кури, ще й порося. Держала. Тут сіл, то зараз ремало не коров, а тоді в кожній хаті було.
Маргарита: А можливо, ви пам'ятаєте податок на худобу або фруктові дерева, от ті самі?
Ольга Іванівна: Ну, було, було податок, але скільки, не знаю, вже не пам’ятаю. Коли ж я кончила ту роботу?
Мілена: А от чим ви годували цю, ну, худобу? Всюди вибирали на неї?
Ольга Іванівна: Сіном. Сіном більше.
Мілена: А де ви його брали? Ви самі вирощували чи десь купували, чи в колгоспі брали?
Ольга Іванівна: Ну от же кругом було повно трави. І в нас же луг є. Там був такий вичищений цей луг. І там от же ж там до буга і те да до поляки. Там ми громадили, кожний мав свою свою ділянку. Потом розділяли на людей. І кожний ту ділянку доглядав і собі забирав те сіно, а дехто і колхати було, як от в мене то ж тут близько, коло ліса, і тут можна було накосити.
Маргарита: А до речі, з цією ділянкою. Нам розповідали про кілька, скажімо, будівель. От, наприклад,стоїть у вас в селі хата та дисидента якогось?
Ольга Іванівна: Кого? Дисидента? Ах, хто таки дисидент?
Маргарита: Ну от це в 60-х роках була, скажімо, організація. Там поети загалом чи якихось таких людей, коли намагались, скажімо, в люди вийти? Нічого, не чули?
Ольга Іванівна: Того це не знаю, може і було вже.
Мілена: Ну хата у вас там стоїть така велика двоповерхова, і на ній ще роки написані: 1938 і 1939.
Ольга Іванівна: Ну то вже я не пам’ятаю, наверно.
Мілена: А от церква, теж нам розповідала за церкву дещо. Можливо, ви знаєте ще щось?
Ольга Іванівна: Прояку, то що зараз? Та ще зруйнована, тої ще немає вже. Що і що її німці завінувала би? Німці? Ну, церква в нас була і отих 10 літаків. Німці в першу чергу попали і зруйнували церква була хороша.
Маргарита: А якої віри була церква? Я знаю. Ну в правні в плані православна, там греко-католицька,чи щось таке?
Ольга Іванівна: Ні, православна, наверно. Православна.
Мілена: А от після зруйнування церкви, от куди ви ходили в церкву, чи ви нікуди не ходили?
Ольга Іванівна: Є у нас було на могилках така церква, коли ще побустроїли. Але ж то прийшла,свистка була, геть розбомбили ту церкву геть.
Маргарита: А от для чого?
Ольга Іванівна: Ну, то ж була така політика. Все проти церкви, все, все було.
Маргарита: А воно як боялись впливу церкви на людей, чи як?
Ольга Іванівна: Ну то то вже ці ну да, ну, наверно, українці. І то як от Путін, він проти українців, то і то по-моєму так було. Свистка була те робила.
Мілена: А от нам казали, ну, не дозволяли спілкуватись з поляками. От чому не дозволяли?
Ольга Іванівна: Ну, що то не не дозволяли.
Мілена: Ну от, на це була якась конкретна причина, чи просто не спілкуйтесь, тому що влада так хоче?
Ольга Іванівна: То так власна зробила і все. Як скажуть, так і мусиш робити. От же оже, ого, то б штрафували, якби хто доказав, що вже говориш з поляками.
Маргарита: А як штрафували?
Ольга Іванівна: А вони так: ну, я знаю, могли б і грішми, а могли б може і забрати. Та чого ж могли б зробити?
Маргарита: А які гроші тоді були?
Ольга Іванівна: Руські рублі
Маргарита: А можливо, ви пам'ятаєте перехід з рублів на талони, от?
Ольга Іванівна: Помню. Да. На талони були разом, то вже після того, як Кравчук став президентом.
Мілена: Ну от, а яка була користь від того, що от були рублі, стали талони? От що змінилося?
Ольга Іванівна: То вже вже ж українська влада прийшла при Кравчуку. То вже вже по торговому було.
Маргарита: А можливо, ви стикались тут з різними організаційними групами, от які, наприклад, там агітували до чогось, наприклад, там ОУН чи УПА?
Ольга Іванівна: Ну, я такої чула, я ще була мусить мала для того, цьгола. Ну, нас називали і бульбашами їх якось. Ну, але ж вони то ж боролися за за Україну. Ну, зараз поляки недовольні, до чого?
Маргарита: А от, можливо, ви чули про таку подію, як Волинська трагедія, можливо, вам хтось розповідав? 43-го року.
Ольга Іванівна: Ну, там же щось було, обівали одне других, українці-поляки, поляки. То ж тут зараз розбирається, ніяк не можуть дійти толку: хто винуватий було.
Мілена: А от на телевізору з села, от були якісь сутички такі між поляками, українцями, німцями,українцями?
Ольга Іванівна: З німцями то не знаю, а ми ж поляками і українцями то було. І вбивали один другого.Ну але ж зараз така політика, що треба все провести, бо і тут було, і поляки вбивали, і українці одне других.
Маргарита: Можливо, вам якісь родичі більш детально розповідали з того періоду, от коли ви були дитиною, та але ще не стільки гарно, скажімо, орієнтувались загалом?
Ольга Іванівна: Про що?
Маргарита: Ну, просто про, ми знову ж таки, якісь воєнні події, або до того, як жили до того безпосередньо?
Ольга Іванівна: Ну, то там, як жили, по-простому, по-колишньому. І то ж жили і при при Польщі жили.
Мілена: А от, можливо, вам розповідали про голодомор?
Ольга Іванівна: Да. Розповідала і дуже. То ж скільки людей загинуло аж вони ж не признають того руські. А скільки загинуло? То неправда, кажуть: «Ну, неправда».
Маргарита: Може, ви загалом якісь там, я не знаю, легенди, перекази, можливо, історії чули? Ну, там не обов'язково саме от про це село, а ще якісь там міста?
Ольга Іванівна: Про то голодомор?
Мілена: Ні, легенди, казки, можливо, вам розповідали? Ні, не було, просто так просто так там.
Ольга Іванівна: Ну, я знаю. Може, і не пам’ятаю вже.
Мілена: А от були у вас якісь на свята, ну, традиції, обряди?
Ольга Іванівна: На свята, да. Пасха.
Мілена: А от як у вас Пасха проходила?
Ольга Іванівна: Ну, всі святкували, зараз же ж то же святкуємо Пасху, а ми однією за руський, друге за український. Я, наприклад, за Україну. І колись, е-е, колись святкували Пасху. красили яйчка,пекли всякі оздоби.
Мілена: От ви як пекли? Ви, можливо, по-особливому якось пекли? От, ну так, як у нас, наприклад, у нас не можна шуміти, ну, не можна не сваритись, не громко говорити, коли паска печеться. Можливо,у вас щось таке було схоже?
Ольга Іванівна: Ну, може, та в кого і було.
Мілена: А от ви, як ви паски пекли?
Ольга Іванівна: Ні, просто просто пекли і все.
Маргарита: А от як ви яйця самі красили от чим?
Ольга Іванівна: Я як в цибульнику, як якось народні і даже і карували, карували, хто хотів.
Мілена: А от якщо брати більш такі глибокі свята, от як Івана Купала, як у вас тут було?
Ольга Іванівна: Ой, то ж і тепер тепер було дуже так хороше було. Скільки було стільки людей було,скільки всього, то війна перебила все. Все перебила.
Мілена: А от можливо, ну, збирались діти десь біля озера?
Ольга Іванівна: Да, і віночки пускали на озеро.
Мілена: А от можете розповісти конкретніше, бо мені цікаво?
Ольга Іванівна: Ну, пускають на озеро.
Мілена: Ну а чому вони їх пускали на озеро? Можливо, традиція якась була, от?
Ольга Іванівна: Та я сама не знаю.
Маргарита: Можливо, шукали там з якимись надіями?
Ольга Іванівна: Ну, свого судженого.
Маргарита: А можливо, цвіт папороті от шукали там, що легенда така є?
Ольга Іванівна: Ну є така легенда.
Мілена: А от хтось знаходив, можливо?
Ольга Іванівна: Ай, де там знаходив, ні. Тільки така легенда.
Мілена: А от як ви ще в дитинстві от розважались, можливо, ігри якісь були? Можливо, в більш такому середньому віці, в років 16, 18, міста?
Ольга Іванівна: Ну, дівчата збиралися, і хлопці. Одниєї старші, другі менші, і дівчата так само. Але пісні були цілі вечера. Тільки вийде вечір, ціле село співала, а тепер не почуєш. Не почуєш.
Маргарита: А от що співали?
Ольга Іванівна: Ну, такі наші народні пісні колишні.
Маргарита: Можливо, назви деякі пам'ятаєте?
Ольга Іванівна: Назва? Ой, боже, то ж їх повно, несе Галя воду, а то якось то ще ой. То вже і в пам'яті і нема, то вже їх повно було тих пісень.
Маргарита: А от можливо, у вас в школі був якийсь, не знаю, хор, гурток?
Ольга Іванівна: Був, був. Даже танці були, такий гурток. Ми їздили в друге село. Ровно. Не те рівно, то то в нас є рівно, а то Ровенська область, то друге. Ну, ну, з сіл виїжджали там організація, з ким хто має приїхати і хто краще виступав. Я знаю, я сама в танці виступала, пам’ятаю, була за хлопчика.
Маргарита: А от можливо, я не знаю, тут були якісь такі практики більш до театру, наприклад, що,можливо, щось ставили?
Ольга Іванівна: Ставили, чого ні? І хор був у гущі. Нада- духовa музика була. Духова музика така була.
Маргарита: А от на чому грали?
Ольга Іванівна: На трубах, на труба. Отака музика, її брали з усіх сіл на весілля.
Маргарита: Можливо, ще якісь інструменти, там, я не знаю, клавішні, струнні?
Мілена: Бандура, домра.
Ольга Іванівна: Ну таких то тут. Тут не було. Тільки така на трубі, очитель був такий, що вчив. Це мій чоловік на трубі грав. Тоже було всякого: були добрі і не добрі.
Мілена: А от як ви з чоловіком своїм познайомились?
Ольга Іванівна: Просто, випадково. Він гущанський, прийшов з армії, зустрілись.
Маргарита: Може, він щось розповідав за службу свою?
Мілена: Ну тя в нього армія прохдила, можливо, якісь ситуації були?
Ольга Іванівна: Вроді нічого такого.
Мілена: А от можливо, він розказував, де він службу проходив?
Ольга Іванівна: То що ж сказував, але що ж я пам'ятаю, я думаю, ти ні, не пам’ятаю. Фотографії навіть є. Ну так нічого проходила служба, щоб що якийсь, не знаю.
Маргарита: А от далі ви там, ну, зустрічались, потім дружили. Чим ви загалом займались? Ну, там, на роботі, просто там, я не знаю, з хатою щось пов'язано? Ну в плані тому, що от ви ж Як проходили ваші будні? Чим ви займалися?
Ольга Іванівна: Будні? Ну то ж на роботі, а так ще по хату в школу ходила, то в колгосп ходила.
Маргарита: А а він ким працював?
Ольга Іванівна: А він зв’язківець, телефони.
Маргарита: А він, можливо, десь навчався ще на цю професію, чи ні, чи просто так?
Ольга Іванівна: Ні, просто так. Просто так. зв’язківець, і потом і світло знав все.
Маргарита: А можливо він, ну, їздив кудись там з розряду Київ, от? Чи тільки тут?
Ольга Іванівна: Тільки вдома.
Мілена: А можливо, ви їздили кудись на заробітки так більш в великі місця?
Ольга Іванівна: Не їздила, бо я була все вже не на роботі, мала роботи. То й не їздила, хто не мав. Та ще й не випускали, не дуже в колгосп, заставляли робити задармо.
Маргарита: А от можливо у вас чи ваших знайомих якихось, чи в принципі були десь тут от хутори?
Ольга Іванівна: Бутило, ми самі, я сама з хутора Добрихинь. Хутір. Недалеко озера, цей хутір. Ну, там багато було людей, потом була команда вже переїжджати. Ну, але наша хата осталася. Вона так була з краю біля озера, то вже й осталася. А то всі майже повїжджали до в село, всі же була команда вже.
Маргарита: А от нащо взагалі з хуторів зганяли, і що далі з тими хуторами було, можливо, зруйнували чи ще щось?
Ольга Іванівна: Та ні, там землі і колгосп все. То за цією землею вони все. Меліорацію зробили і води не стало.
Мілена: А от людей зганяли з хуторів у села, так? А от куди? Їм же ж повинні були давати якесь житло, або щоб ставити?
Ольга Іванівна: А свою хату треба було перевозити і і становити її і як хочеш.
Мілена: А от, ну, якщо не було можливості її самому перевести, можливо, хтось допомагав?
Ольга Іванівна: Ей, ніхто там не допомагав. Самі люди.
Мілена: А от були такі люди, які не хотіли з хуторів переїжджати?
Ольга Іванівна: Були, були.
Мілена: А от що з ними робили? От їх, можливо, примусово заставляли, чи: «Ну, не хочуть, як хочуть»?
Ольга Іванівна: Ну, не хотіли, не хотіли, а потом вже й самі виїжджали. Як вже більше виїхало, там менше осталося, вже й самі виїжджали. Ну, а зараз на хуторі жити, то ж якщо стара людина, а магазин далеко ж.
Маргарита: А от можливо, у вас досі лишилось з того періоду там з більш глибокого дитинства,скажімо, в орання, чи речі, чи, можливо, згадки там, я не знаю, газети, монети, якісь документи, карти зараз? А от чи можливо фотографії якісь збереглись?
Ольга Іванівна: Ти переїжджали з хутора сюда, щоб то потом ми тут построїли.
Мілена: А оця хата ще от з хутора перенесена, в якій ми зараз?
Ольга Іванівна: Да, вона не перенесена, то просто купи куплена, що то домики, домики продавали.Домики.
Маргарита: А от в якому році от сюди приїхали, можливо, власник знав до того?
Ольга Іванівна: Десь 79 чи може 8 так.
Мілена: А от люди хворіли, і от повинна ж бути тут якась медицина. От яка тут медицина була?
Ольга Іванівна: Ну я знаю, раньше в аптеках він робив лікарство і возив в лікарню, то оце я знаю. А зараз аптеки то ж то то магазини просто, а то робив лікарство і возили в лікарню.
Маргарита: А от де ця лікарня була?
Ольга Іванівна: А вона і там і є, але вже її немає, а там тільки медпункт такий зробили. Тоже була така лікарня і і все. Кому то шкодило, кому то шкодило, і то з Люболиля врачами якимись.
Мілена: А таблетки якісь використовували тут, чи, можливо, травами людей лікували?
Ольга Іванівна: Травами там тут мало. Ну, а в лікарні багато людей тут було, і сіл, було дуже добре.Дуже добре, що була лікарня.
Маргарита: А от можливо, ви загалом пам'ятаєте якихось там лікарів, скажімо?
Ольга Іванівна: Помняю. Ні, він не місцевий, Матіїв. А зараз ще і роблять тий, що колись був Лесь і його жінка той врач, сімейний врач, то ще до того часу є. Бо сімейного врача зараз не можна найті. То вже ж вона старша, ніхто не хоче.
Мілена: А от були, можливо, у вас тут якісь травники, знахарі?
Ольга Іванівна: Такий знахар колись та й були, але щоб теперішніх то ні.
Мілена: А чого ви можете розповісти про колишніх знахарів?
Ольга Іванівна: Колишніх? Я знаю, недалеко від нас дедушка такий, він лікував і вітру.
Мілена: А що це за хвороба така?
Ольга Іванівна: Ой, лівий вітру просто ну, лікував, як голова болить.
Мілена: А от він лікував як: читав щось, руками робив?
Ольга Іванівна: Читав читав. Я навіть поняла слова: «Хто поможе? Господь поможе, Божа слава поможе». Отуго слова, а більш нічого не можна було поняти. В мене так голова боліла, то він мені замовляв. Ота колишні. Ну як, приводили корову, що вкусила гадюка, він видоговорив.
Мілена: І воно оце працювало?
Ольга Іванівна: Спрацювалоне повірите. Це можливо хто знав. Було колись, а теперішніх то вже нема знахарів, бо і путе дальше села — то тоже були колишні, що дуже помагало.
Мілена: А от можливо, були тут якісь села, яких зараз уже немає на карті, вони вважаються зниклими, тому що люди або переїхали, або їх розстріляли, щось таке?
Ольга Іванівна: Таких сіл біля нас тих, що й були. А вже багато таких порожніх хат, що нема кому жити.
Мілена: От можливо, ви нам ще щось хочете розповісти, що ми от у вас не спитали, а ви б хотіли нам розказати?
Ольга Іванівна: Ну я знаю, питайте, бо так то не згадаю.
Мілена: Можливо, ви десь вас запрошували кудись працювати, от в міста в більші?
Ольга Іванівна: Запрошували, ну бухгалтером назад в селпо запрошували. Але я не схотіла, бо я кажу,мені тут ближче до дому.
Маргарита: А от можливо, чули якісь історії, вам дуже багато розповідали про Зобужжя, що там і церква якась була, яка потім, не знає, сталась?
Ольга Іванівна: А є так, вже там і українська церква, ото наш батюшка і там теж править. Наш, такий відомий батюшка, красота біля церкви. Йому подарував Феофаній даже хрест якийсь хрест. Ну там наверно писали. Так такий порядок навів, що вам не переказати. А якщо може вам прийдеться, то можете побачити.
Мілена: А от можливо, ви знаєте щось за п'ятирічки, ну, якусь із п'ятирічок?
Ольга Іванівна: Ой, ті п'ятирічки надоїдали. Тієї з'їзди треба було вчити.
Маргарита: А от можливо, коли влада змінювалась, ну там вже більш пізні період, як змінювалась чи не змінювалась тут життя?
Ольга Іванівна: Ну, очасні довольні були там тією владою.
Мілена: А от що змінилося після того, як Україна здобула незалежність в 91-му році?
Ольга Іванівна: Ну ось же боримося. Все время і боримося, і хто знає, що що буде.
Мілена: Ну от, можливо, от зарплати, можливо, збільшились, більше, ну, допомоги, сили?
Ольга Іванівна: Ну зараз же зараз стало Во. Зараз все є, що хочеш, що б хоч, якби тіко не война. То хіба ранше те було тут? Все все зараз так, як і в городі.
Маргарита: А от раніше пам'ятаєте, можливо, був період дефіциту? Чи у вас тут простежувалась якась така тенденція?
Ольга Іванівна: Ой-ой, хіба ж ні? І лавровий листок був дефіцит.
Маргарита: А от для чого використовували той лавровий листок?
Ольга Іванівна: Просто для суп борщ. Ну та і він і лікарство не якось роблять і лікарство у нього.
Маргарита: А от люди більш все-таки покладались на те, що вони самі, ну якби там обробляють чи вирощують, чи от худобу тримають?
Ольга Іванівна: Худобу? Ну та мали всі. В нас от вдома кожній хаті була корова.
Мілена: А от було таке, що молоко хтось збирав і от кудись відвозили?
Ольга Іванівна: Да. Від нас е люди носили туди, приїжджали з бочкою. О і вона одвозила.
Мілена: А от вам за це щось платили, чи це було обов'язково просто?
Ольга Іванівна: Ні, платили, платили. Ну, звичайно, дешевше, так як купити в людей то дорожче.
Мілена: А от можливо тут після закінчення війні приїжали жили поляки, от що приїжали сюди в село і тут продовжували жити сім'ю
Ольга Іванівна: Ну напевно може десь там і приїжали, але наших там більше там у Польщі.
Маргарита: А от можливо пам'ятаєте можливо там висилали когось в сибір можливо тут такі випатки були?
Мілена: На сибір відправляли за те що от людина щось зробила не так, а от державі це не сподобалося і вона відправляли їх на сибір?
Ольга Іванівна: Ой вони що хоч робили. А то ні.
Маргарита: А от можливо хтось повертався і розповідав щось?
Ольга Іванівна: Та розповідають до цих пір.
Маргарита: Можливо у вас були якісь сусіди друзі ще хтось так в загальному. Хтось щось розповідав теж як у нього в родині було?
Ольга Іванівна: Не знаю. Ну може я ще була мала
Мілена: А от ви займались якимось рукоділлям?
Ольга Іванівна: Ну займалась.
Мілена: А от яким?
Ольга Іванівна: Сервеки.
Мілена: А от де ви матеріали на це брали? На вишивку.
Ольга Іванівна: Ну на базарі брали.
Мілена: А от не було дефіцити на товари? Ну от що їх важко дістати.
Ольга Іванівна: Ні не було. Хто чим там зайиались вечорами вишивали, і ті рушники були в дифіциті зараз вже немає і наволочки вишивали.
Мілена: Можливо у вас десь залишились такі як криниці, ну просто будівлі ще з тих часів?
Ольга Іванівна: Не знаю.
Маргарита: Добре тоді ми вам дякуємо в першу чергу за розповідь що ви нам так багато і змістовно розповіли.
Ольга Іванівна: Вам теж дякую.