Спогади про повоєнне сирітство, опір батька колективізації, ліквідацію хуторів, багаторічну працю дояркою та втрату заощаджень у 1990-х рр..
KP-INT-0024 · 07.11.2026Zusammenfassung
Респондентка Козачук Надія Дмитрівна (81 рік, нар. 20 квітня 1945 р., мешканка с. Рівне, вул. Центральна, буд. 78) розповідає про тяжке дитинство на хуторі поблизу прикордонної застави. Наприкінці війни німці спалили батьківську хату, а у 1947 році, коли дівчинці було два роки, померла мати, залишивши сімох дітей виживати в землянці. Під час створення колгоспу батько (учасник війни) категорично відмовився вступати до нього, за що сільські активісти вилучили в родини пару коней і три корови та зірвали стріху з хати, залишивши дітей голодувати. Батько заробляв на хліб тимчасовими підробітками в господарствах, а маленька Надія з 6 років босоніж пасла два табори гусей, а з 9 років — щодня пасла три корови. Через вісім років після смерті дружини батько одружився вдруге, і родина перейшла жити до мачухи в село (у тісну кімнату в хаті навпроти школи); мачуха, яка втратила на війні чоловіка, брата й сина, дбайливо ставилася до дівчинки.
У 1951 році (у 6-річному віці) Надію віддали до школи разом зі старшою двоюрідною сестрою (1943 р. н.), щоб економити на підручниках; вона закінчила 7 класів за суворого директора Дітковського та вчителів, частину яких присилали за розподілом з інших областей (зокрема Галину Сергіївну з Чернігова). Оповідачка згадує примусову радянську кампанію з ліквідації хуторів біля застави, коли людей змушували переселятися до села (відмовився лише один хуторянин, який дожив там віку). У 15 років (1960 р.) Надія пішла працювати в колгосп: спершу пасла корів за 20 рублів на місяць, щоб купити пальто й хромові чоботи, а восени стала дояркою. Вона відпрацювала на фермі до пенсії, 20 років доїла корів вручну (норма зростала з 12 до 15, а згодом до 25 корів) і отримала звання «Ветеран праці». У 17 років (1962 р.) вийшла заміж за односельця (який проходив військові збори та перебував у Чехословаччині), народила чотирьох дітей (пізніше втратила двох синів) і в 1971 році разом із чоловіком збудувала нову хату, обмінюючи виловлену в озері рибу на ліс у лісника.
Попри виснажливу працю, Надія Дмитрівна 12 років сама пекла хліб, користувалася ручними жорнами, а у вільний час любила співати та вишивати сусідам рушники, скатертини й наволочки. У молодості молодь збиралася на вечірки по хатах під скрипку сусіда Матія та виступала в сільському клубі. Збереглися згадки про святкування Великодня (приготування крашанок), Івана Купала (збір цілющих чорниць у лісі) та шкільних новорічних свят. До православної церкви почала регулярно ходити вже на пенсії, бо раніше не мала вільного часу через роботу на фермі. Медичну допомогу в селі надавав фельдшерський пункт (медик із Харкова одружився з її племінницею). Оповідачка описує знецінення заощаджень на ощадних книжках і перехід на купони в 1990-х роках, а також сучасні виклики: тяжкі хвороби судин (перенесла операцію в Луцьку), суглобів і серця, високу вартість ліків («Пластазол» за 1100 грн на місяць), підтримку доньки та прагнення до настання миру.
Transkript
Мілена: Доброго дня! Мене звати Мілена. Я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і переселених поселень цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung. Я б хотіла записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точніше зберегти вашу розповідь,запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашу письмову згоду, яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше.
Надія Козачук: А як то таке рішу?
Маргарита: А то такого, що оце, що вони запи.., ну, якщо вони щось вас будуть питатися, а вам не хочеться про те говорити, і таке: «Ні, я не хочу, давайте про друге». Ага. От отакого.
Мілена: От що ви пам'ятаєте про своє село, яким воно було раніше?
Надія Козачук: Я раніше? Я я вже знаю, яким воно було.
Мілена: А де ви жили до цього?
Надія Козачук: Я з перших років, як після, два роки мені було, то я жила на хуторі, туда, куди їхати на заставу. Там була наша старенька хатина.
Мілена: А от що ви можете розказати про той хутір, як там жилось?
Надія Козачук: Як жилося? Після війни як жилося? Німці спалили хату, ту, що батько построїв. Нас сталося сім дітей. Мама померла, мені було два роки. І ми в землянці годувалися. Стали засновувати колгосп, приїхали всякі клієнти такі з свого села, такі, що вміли керувати і подлєзуватися. І вдерли стріху на хаті, щоб дощ ішов, і забрали пару коней і три корови. І нас покинули дітей голодних, бо батько не схотів іти в колгосп. Навіть як після, він мав землю, він мав він був хазяїн. А то так колгосп засновувався. І так і ми бідували і голодували. Отака була жизнь после там на тому хуторі.
Мілена: А от батько не пішов в колгосп, і як ви жили після цього? Можливо, він потім пішов в колгосп?
Надія Козачук: Не пішов він в колгосп, пока і до самої смерті. Він сказав: «Я мав свою землю, я мав своє все і не піду ні на кого задарма робити». А що в колгоспі давали? Остикува зерна мокрого і все, і робити тако. Отак було.
Мілена: А от держава, можливо, використовувала якісь санкції проти людей, які не хотіли йти в колгосп?
Надія Козачук: Ні, він просто не пошов в колгосп і так і робив то в хозяйствах, то на роботу їздив і так дітей годував.
Мілена: А от як проходило ваше дитинство? Можливо, у вас ігри якісь були?
Надія Козачук: Ой, моя доля гуси пасла. І ноги шпари походять, бо босая. І пасла гуси в 6 літ, а в 9 літ пасла вже три корови щодень. Як пошла до мачухи.
Маргарита: А батько коли оженився?
Надія Козачук: Вісім років після мами оженився.
Маргарита: А мачуха добра була?
Надія Козачук: Добра.
Маргарита: А мала свої діти?
Надія Козачук: Ні. Не мала своїх дітей. Мачуха була добра, я. Вона на війну випровадила брата,чоловіка і сина нежонатого. Угу. І не вернувся їй ніхто. І вона мала ще одну дочку, і та дочка вийшла заміж і родився в неї внучок. І вона заболіла на льогкі, і вона жила у Львові, і вона лічити, і вона там померла. І вона приїхала з тилікай, без нічого, без нікого.
Мілена: А вам же лучче було, як мачуха стала?
Надія Козачук: Як то, ну, конечно, лучче. Лучче.
Маргарита: Не обижала вас?
Надія Козачук: Ні. Ні, ні, вона мене не обижала. Вона мене і кормила, я в одній до школи ходила.Тільки була і на комнуту, щоб така малюсенька, бо її там приніс зять. Угу. От то була малюня комнатушка, то що не було в мені навіть де канапчини поставити, щоб де спати, но зробили її мені там місце спати, і я там нею була, аж пока пошла заміж.
Маргарита: А гусів вміли читати в шість літ?
Надія Козачук: Гуси, а мені треба було їх счітати, тако завернути, щоб не йшли в зерно колгоспне.
Маргарита: Багато було їх?
Надія Козачук: Було, таборів два було, бо то на хуторі жили.
Маргарита: Скільки подез їх було, з 50?
Надія Козачук: Ну, я вже не знаю того, скільки їх було, бо я не считала, бо я.
Маргарита: Але їсти мали, гуси пасли, сотник, що мали, що їсти?
Надія Козачук: Так. І подушки мали, і перини мали, бо хата була холодна, а накривала на в мене була сестра старша я. Вона вийшла заміж, а тоді розійшлася і прийшла з дівчинкою. То та дівчинка з 43-го року. Вона ще в Харкові зараз живе, щодень до мене дзвонить.
Мілена: А от яка у вас освіта?
Надія Козачук: В мене? А яка освіта? 7 клас кончила і все.
Мілена: А от які були вчителі?
Надія Козачук: Учителі: Людмила Євгенівна, Дітковський директор був, Галина Сергіївна, Дейнека.
Мілена: А звідкиля вони були?
Надія Козачук: Галина Сергіївна Чернігова, а Дітковського я не знаю.
Маргарита: Присилали тоді вчителі, бо в нас було мало вчителів, правда? Своїх, местних в нас було мало, то присилали, порасподіляли.
Надія Козачук: І ще то ще то була чи ще не було, як я училася, ще не було. Ні.
Маргарита: Ну звичайно
Надія Козачук: Не було ще не було, ще не було, ні.
Мілена: А звідкиля посилали?
Надія Козачук: З Чернігова. Була Людмила.
Маргарита: З Сибіру до нас присилали вчителів?
Надія Козачук: Ну того я не знаю щось. Ні, не було в нас Сибіру. Я скільки дивилася історію, скільки спілкувалася, з Сибіру не було. Було з інших областей, но з Сибіру не було. Я не знаю щось такого. А хто пітав тоді? А я там понімала, що то ще Сибір. Я що я понімала? Я в шість літ мене виправдали в школу, бо ота я, що я кажу, в Харкові її було вісім років, а мені шість. Ну і кажуть, хай ідуть відби разом, бо ж трать книжки купувати. А за що купувати, як біднота, нищота? А так каже: «А я висока ростом була, а вона низенька». Та й ми пошли в битви, вона 8, а я в шість. А яка я в учеба була? Хіба я вміла вчитися? 7 клас кончила, грошей іміть вчитать не було.
Маргарита: А добро-добре навчилися. Подивіться, як побудували одне друге. Дітей як добре поучили,неграмотна людина того не зробить, що зробили. Та розумна, хороша, інтелігентна жінка, все життя прожили достойно. І проробила.
Мілена: А от уже як більш, ну, років 15-16, можливо, ви на дискотеки якісь ходили?
Надія Козачук: Ну я дитя на дорогу. Компанією гуляли. Компанією ходили на вечірки. Ходили там, де нема батька, такої матері, і там дівчина. Ходили на вечірки. А так на дискотеках, де вони були? А хто нас? А школа, а ще не давав, ще директор погонить, бо яничар, то не то, що тепер ходить.
Мілена: А директор не дуже відносився, так?
Надія Козачук: Був строгий, строгий Дітковський був.
Мілена: А після сьомого класу що ви робили?
Надія Козачук: Після сьомого класу найнялася корови пасти, бо треба пальто купити і усімку. То я до цих опасла, щодень, один день. Мене ніхто не переймав, що мені повигнивали на ногах рани на наїз день. Наїз день в мене рани по ногах детські ще. Поняли? От отаке. От отаке моє було детство. То я до стількох пасла, що думала, що і зими не дождуся, і снігу не дождуся. Отаке було мені.
Мілена: А купили те, що хотіла?
Надія Козачук: А купила пальто, а усімки не купила, купила тихо чоботи хромові. А на другий рік піду колхозне корови пасти, то куплю осінку ще.
Мілена: А ви в колхоз входила, так?
Надія Козачук: Так, пошла колхозне корови пасти.
Мілена: А от ваш батько вам за це щось говорив? Ну, типу він не пішов, а ви так пішли?
Надія Козачук: Ні, він нічого не казав. А де я мала йти?
Мілена: А не знаю, можливо, з ним працювати.
Надія Козачук: Ай ні, ні, ні, ні. А що мені ще було? Мені було 15 років, що я з ним напряцюю? Я за нього ходила трошки на роботу в подсобному хозяйстві. Ходила за нього картошку копати, ходила за нього снопки в'язати, як косилка косить. О.
Мілена: А от що ви безпосередньо в тому колгоспі робили? Ну, тобто що там давали і як там взагалі було побудовано?
Надія Козачук: В колгоспі, бо я як пошла пасти колгоспне коров’є, і я до осені допасаю, беру групу коров, доїти вже. Я доярка буду. В 15 років я вже стала дояркою. Роками. Ще яко було 12 коров тоді в колгоспі на доярку. То я доїла два роки, а в 17 років пошла заміж.
Мілена: А от за кого? Де ви з чоловіком познайомилися в своєму майбутньому?
Надія Козачук: Він з сього села, і я з сього села. І разом, як после війни, ми на хуторі жили і разом від неї хаті годувалися. І його батько мене до хресту тримав, хрестив. І вот. І так ми і поженилися.
Мілена: А от як ваше сімейне життя проходило? Ну, побут, щось таке?
Надія Козачук: Всяке, всяке було жизня. А вже после стало не дуже добре, бо один син впав, і другий пропав, то вже не було недобре.
Мілена: А от, можливо, ви пам’ятаєте УПА, Українську повстанську армію, можливо, вам розповідали ваші батьки за них щось?
Надія Козачук: Він як армію, він як був тако на моні, так нас не розказував, то то то як то казка була мені. Але хіба я пам'ятаю того? Я не знаю, ні. І ваш батько воював? Воював, так.
Мілена: А за Волинську трагедію тоді, можливо?
Надія Козачук: Нічого я не знаю, нічого не скажу.
Мілена: Добре. А от чоловік ваш служив? Проходив військову службу?
Надія Козачук: Ні, він не проходив військової служби, бо він був одним в батьків старих. І його не брали тоді. Бо в них була, ну як, сестра в нього 15 років померла, а тоді вже він родився, і вже його не брали. Але його попобрали на два місяці на місяць, щоб у сям краї не було, брали. Так на підготовку всяку. І як чеки воювала, то він був і кругом був после. А з строчної служби він не служив.
Мілена: А до речі як у вас з церквою, з релігією було, в принципі, тут? Отака ж то що схрестили, а в якій церкві?
Надія Козачук: В любому, і мене хрестили де? А я хіба знаю де? Того я вам не скажу, я нічого не знаю.Аби мама жила, може, вона б мені розказувала, а що я можу вам сказати, як я нічого не знаю?
Мілена: Добре, а от при вашому житті ви якої віри, наприклад?
Надія Козачук: Ну як, я віруючій віри щось була. Церква як, ну, православна тая, тая, ну як, як миколі називали російська, так? Ну і все, так. Про те як я і є.
Мілена: А отут по місту десь в Рівному є церква, чи хіба от Любовмель, Забужжя там?
Надія Козачук: Є церкви кругом. Кругом є церкви по всіх села, і ще й по дві є в всякого. І в нас в селі церква.
Мілена: А вона от сучасна, чи вона такої більш старої формації? Коли вона була построєна? Ну, давно,чи вже ближче до нашого?
Надія Козачук: Ні, ні, ні, вже ні, при мені вже, я вже в колгоспі роб- я вже заміж не була, все, як старої церкви.
Мілена: А можливо ви пам’ятаєте, ну, приблизно рік, в якому це було?
Надія Козачук: Ні, того я не скажу, того не скажу, бо я не знаю. Но я списувала.
Мілена: Добре, а ви працювали, ви, можливо, пам'ятаєте перехід з монет на талони якісь? І які тоді гроші були? Ну, в плані чиї?
Надія Козачук: Як я ще тако стала працювати, то я пасла я корови, то в місяць мені було 20 рублів. То я два місяці пасла, щоб купити осінку. От. А тоді вже як я стала доїти, то трудодні якісь писали,трудодня на ти трудодні дадут какогось зерна прилуго. І от так жили бідно.
Мілена: А купонів не було? Ну, таких бумажочок якихсь?
Надія Козачук: А ні, ще купони, то вже потім стали вже.
Мілена: Ну от ще змінили, коли ці талони були, в принципі? Якісь купони?
Надія Козачук: Да що ціла жменя бумажок, а толку не було. Грошей яку копійку мала, то хотілося ще і книжку покласти, бо діти ростуть, а книжки позабирали, гроші пропали і всталися голі, босі і голодний, і все.
Мілена: А чому це все позабирали?
Надія Козачук: А хто ж ми знає? То ж на книжках що було, все пропало. Все пропало на книжках грошей всі. Ніхто ж нічого не вернув, по ідеї тисячі тільки вернули, а то все пропало.
Мілена: А от хто його забрав? Держава?
Надія Козачук: Держава, а хто ж? А хто, хто забирав? Всякі бандити, от скажу вам просто в очі.
Мілена: А ви тут жили, тут були якісь бандити інших національностей?
Надія Козачук: Ні, ні, ні, я того не знаю. Може, все хіба перед війною, а так ні, я не знаю нічого такого,нічого не знаю.
Мілена: Можливо, поляків тут якихось зустрічали, ну, можливо, вже пізніше?
Надія Козачук: Ну як, я я родна в Польщі то не була, і разочку, хоч я близько Польщі живу, но я там не була. І нічого я такого не знаю, ні.
Мілена: А з вашої родини ніхто туди на заробітки не їздив? Куда, в Польщу?
Надія Козачук: Куда, в Польщу? В Польщу. Ні, ні, ні, ні.
Мілена: А десь в Україні, наприклад, Київ чи Львів?
Надія Козачук: Ні, ні, і в Київ ні, і у Львів ні, ні.
Мілена: Ну, тобто тут всі по місцях.
Надія Козачук: Так, так, всі по місцях.
Мілена: Можливо, у вас якісь традиції, обряди були на якісь свята конкретні? Можливо, якось святкували? Ну, так як, наприклад, Івана Купала, Пасха.
Надія Козачук: Ну, Пасху, то ми всі святкували. Івана Купала, то колись святкували, тако по ягоди йдемо.
Мілена: А по які ягоди?
Надія Козачук: По чорне, в ліс. То то показали тут такі ягоди лічебні на Івана Купала.
Мілена: І вони тільки на Івана Купала?
Надія Козачук: Ну, там ми завжди ходили, по них, але і на Івана Купала ще ходили.
Мілена: А от якщо говорити про Пасху, як вона проходила? Можливо, ви крашенки робили?
Надія Козачук: А як же? Крашанки робили і готувалися, все робили, так. Все робили, так.
Мілена: А от казали, що озеро Молока, можете розказати?
Надія Козачук: Ну, ну, от розкажу, чого ж ні. То ж як 15 літ стати дояркою до самої пенсії, то скільки можу надоїти? Озеро. Я не знаю, скільки то було навіть, бо раніше було по 12 коров после по 15, а потім по 25.
Мілена: То було.
Надія Козачук: Так, по 25. І то я 20 років доїла руками. І я не знаю, де в мене була тая сила, щоб стільки доїти і стільки обдати ради.
Мілена: А вам за це, можливо, грамоту якусь дали? Щось таке?
Надія Козачук: Ну я як, як вам сказати, ветеран труда вручали, письма приходілі мені. Подарки дарили, хустки, одіяла, ну, хто ж хто що дав. То і от так і було. Та й от і а я хіба що хотіла? Мені треба було робити, заробити, бо треба було жити, треба було грошей. Хто ж мені міг дати? Батько старенький, мачуха тоже вже була стара, не давала ради, а треба було діти годувати, хату будувати і самій жити, от і все. Та якось я так склала. І гуляй, складай. Нехай іграє. Та й от і а я хіба що хотіла?Мені треба було робити, заробити, бо треба було жити, треба було грошей. Хто ж мені міг дати?Батько старенький, мачуха тоже вже була стара, не давала ради, а треба було діти годувати, хату будувати, та й робила.
Мілена: А от як ваш батько розповів вам про мачуху? Ну, це якось так цікаво?
Надія Козачук: Ну як він розповів мені? Він мені нічого не розповідав, тільки но він купив старшим сестрам моїм. Угу. Хату двухсторонню тут на селі. І неї наполовину другий друга, і над пошла заміж,адна я ще свій сама будувала, вже сама старша. А мене зайшов до неї, каже: «Якщо ти мене хоч прийняти, то я не сам. Я ще маю дівчину. Як береш мене, бери дівчину, а ні, то я дівчину не покину».Ну, вона согласилася, взяла його, взяла мене. Угу. Ми так і жили. Я з нею жила дев'ять років. Я і шкодувала, я стирала, помагала їй, поки я була мала, вона стирала з мене, а потім я помагала. Я і свині гляділа, я і корову пасла, все.
Мілена: А от яка у вас худоба була, от скільки у вас було тварин домашніх?
Надія Козачук: Де там? Ну там то була тихо одна корова, а вже як я тут вдома була, то в мене було і дві, і три, і діти, і три кони маєм, і всього вже було. І свиней куча була.
Мілена: Можливо, пам’ятаєте податки там на худобу, на фруктові дерева теж? Чи ні?
Надія Козачук: Ну ні, ні, податку я щось не знаю. Тільки знаю, що ходили з колгоспу записували, я теля корови, щоб в телята не мала була права продати кудись, тільки що в колгосп. Ото є, то знаю, а так то ні. Податків ніхто не накладав. Ні.
Мілена: Можливо, ви чули якісь вістки, там легенди, казки, перекази, якісь загальні, можливо, родичі розповідали, можливо, знайомі? Чи якісь ситуації такі були, які теж розповідали, що от вони такі? Ну,типу, в нашому селі розповідали, що була стояла церква, і потім Не вона кудись зникла і з'явилася в Любомолі. І оце, як зранку приходити, то можна почути, як вона дзвонить. От, можливо, у вас якісь такі містичні історії розповідали?
Надія Козачук: Ні, нічого мені такого ніхто не розповідав, а я вам кажу: просто я пока до пенсії не доробила, то я і в церкву не ходила, бо в Любомоль не їздила, я не мала часу. О, а я ще й тут не ходила зразу, бо не було часу, поки була на роботі. Як вже пошла на пенсії, тоді стала ходити, а вже тепер мені куди не зайдуть, та й сіжу.
Мілена: А от, можливо, сусіди якісь історії розповідали?
Надія Козачук: Ой, хто там нічого, ні. Угу. Тут тут тут були сусіди такі, що тихо не любили. Угу. А кого ви із сусідів своїх на хуторі пам'ятаєте?
Надія Козачук: На хуторі пам'ятаю, но вже їх нема.
Мілена: Ну, просто нам для загальної картинки, так можете назвати?
Надія Козачук: Я пам'ятаю, як вам сказати, сусіди називалися, то як вони там називалися, я ходила до них, бо хотілося, щоб в мене була така тепла хата, там нато була холодна. То я ходила до них грітися, та й, мовляв, нормальні сусіди, а другий ще був сусід такий матій, що міг у нас скрипки грати,то дівчата збираються, сестри мої старші, колись клубу ж не було, тако на вечірки, а йому дадут випити зо дві стопочки, та він грає, вони танцюють. Та й отаке було. Було і було весело.
Мілена: А от ми, можливо, якісь пісні співали, чи от вірші вчили, наприклад, що такого? От які ви пісні пам’ятаєте з тих часів?
Надія Козачук: Любила співати до смерті. Пасла корови, то переспіваю всі, які є.
Мілена: А от де ви їх чули, де вам, можливо, розказували про них?
Надія Козачук: Ну, до старших сестер. Єдна сестра в Сріце того року, єдна з 36-го. Додаю я, що в Сріце, то дівчата сходилися і співали, співали сусіди всякі. Там було дівчат немало на хуторі.
Мілена: А от, можливо, у вас якісь гуртки були? Ну, типу збирали колектив?
Надія Козачук: Ну, як я вже була тут мачухий з дівчиною, то вже ходила я до клуба і виступала, пісні.Угу. Бо в нас такий завклуб нормальний, весільний. То я трохи виступала, но дуже ні, бо я не мала часу. І співала пісню.
Мілена: Бачите, як вона мені загадка на душі, то, знаєте, якось так клієнт.
Маргарита: Нічого, згадаєте, не троп, не спішімо нікуди.
Мілена: А тут яка медицина була, от конкретно в цьому селі?
Надія Козачук: Як медицина? Медпункт і медик. І ходив по хатах і лічив.
Мілена: А звідки ля вони?
Надія Козачук: Звідки він тут був? Привезли звідки його, чи переїхав сам? З Харкова був. І став мене і сестри зятем. Ого. І забрали її в Харків. Так вона тая моя сестри дочка так і в Харкові живе, і її діти в Харкові всі.
Мілена: А от, можливо, ви пам’ятаєте там якісь знахарі, лікарі, там чи просто більшу частину звичайною медициною послуговувались там пігулками чи ще щось?
Надія Козачук: Ну я такого не чула, не
Мілена: Тобто звичайні таблетки були?
Надія Козачук: Так, так, так.
Мілена: А от таких людей оті, ну, вітром лічать, виковують?
Надія Козачук: Ну того я не знаю, не було таких. Може, і були, то я не ходила, то я не знаю.
Мілена: А от які тут були ремесла? Рибальство, землеробство, ткацтво, ще щось скажете?
Надія Козачук: Ну такого, я була риболова ти, то мій чоловік іще мав друга з Забужжя. О, то вони попали в балію привезти ту рибу. Угу. Окою їздять по озері, полузі та й лапають.
Мілена: А от вони її їли, чи, можливо, продавали кудись?
Надія Козачук: Їли і в гущах. Там, де треба. Треба хату будувати, а треба ліснікові дати риби, а він дасть ліса. Не дасться — продасть. Угу. І от так було.
Мілена: А от на базарі кудись їздили, чи базар сюди, можливо, приїжджав?
Надія Козачук: Ну, раніше ще не було тут базара, а вже потім став. На базар до Любомля їздили.
Надія Козачук: До Любомля?
Мілена: До Любомля там на базар. А от ви чимось подібним займались, ну, там чисто як хобі,можливо? Ну, там з розряду ткацтво чи ще щось?
Надія Козачук: Я так любила вишивати. Любила вишивати натягу. І хрестиком. Але я собі дуже не нашивала, бо мені ніхто не купив ніток і товару. А я людям вишивала сусіддям своїм і скатерки,простыні і пошивки і все вишивала.
Мілена: А от коли уже ж, ну, більш можливості стало?
Надія Козачук: А яка можливість стала? Як прийшла заміж в 17 літ, і четверо дітей треба було і на фермі робити, хату будувати, то ще мені до вишивання було, я на ходу засинала. Угу. Трехрзова дочка була.
Мілена: А от ту хату хто будував? Ваш чоловік?
Надія Козачук: Хто? Я з чоловіком.
Мілена: От самі?
Надія Козачук: Да, з чоловіком.
Мілена: А в якому приблизно році? Що? У якому приблизно році вона була побудована вами?
Надія Козачук: Зараз скажу. Не скажу. Галі моєї було півтора року, як ми перебралися в нову хату, а зараз Галі 57. 55 років. Мені було 26 років, то я вже перейшла в нову хату.
Мілена: А от ви в кого цю земельну ділянку купляли?
Надія Козачук: Як то тут? Тут була старенька хата чоловікова і ніхто не купляв ніякої ділянки. Тільки тут тут була вона з тих, бо зліва, а ми поставили справа.
Мілена: А от та ділянка, де ви раніше жили, от вона зараз чия? Чи ваша досі пір?
Надія Козачук: Ні, не моя. Бо то, як я пошла туда до мачухи, то яка вона могла бути моя? Там була, як сказати, з однієї сторони були однієї люди, а та моя мачуха була так, як то тещо того чоловіка, що дочка вмерла. Угу. От. А він взяв другу і другі діти. Вона там сиділа, як то в комарі. І там та хата ще стоїть зараз, напроти школи. На городочкові стоїть така стара хата.
Мілена: А взагалі, коли ви сюди приїхали, багато хатин було, бо ви казали, що тут більшість поспалювали?
Надія Козачук: Ні, то то на хуторі спалили. На хуторі спалили. Там там не було багато. Ну, такого було рідко трохи. Ну, то 1, 2, 3, 4, 5. Ну, такого було з однієї сторони до застави хатившись, а тоді ще туди дальше ще було хутор, то ще було там п'ять. А так не було.
Мілена: А от багато людей перебралося з хуторів в село?
Надія Козачук: Всі попербиралися почти.
Мілена: Самі чи заставляли?
Надія Козачук: Заставляли.
Мілена: Заставляли? А чого?
Надія Козачук: Ну я знаю, на хутора не давали вже буть пожити, тобто треба в себе перебиратися.
Мілена: А от були ті, що, ну, категорично незгоджувалися?
Надія Козачук: Ні, не було тут. Ну, єден був такий макій, то він так і там умер і так, і ще не знати, чи та хата є, чи ні, я вже там коли там була.
Мілена: А от можливо у вас десь залишились кринички пам'ятки якісь загальні?
Надія Козачук: Да, да, да. Ну, в селі або там на хуторі. Під горою була криничка, як корова пасла, то ходила пити воду. І як їхати на луг, тут з лівої сторони була криничка, що завжди набирали воду. Було дві кринички.
Мілена: А от мельниці всякі? Мельниці були?
Надія Козачук: Як то? Мельниці?
Мілена: Ну, ті, що зерно мелять.
Надія Козачук: А, що мельниць, так? Жорна. Жорна. Під ногами.
Мілена: Під ногами.
Надія Козачук: Жорна, жорна такий.
Мілена: Тобто отак приблизно в формі оцій жорно були, чи?
Надія Козачук: Ну, ну, ну.
Мілена: А от якась ну більша установка прям, що так мельниця, але конкретно мельниця? Велика така.
Надія Козачук: Ну ні, в селі в нас не було. Ні, ні. А теперіка, хто хоче, то в кажній хаті в нас своя своє є,що в мене моторок і собі сама і бенуміт, тай все.
Мілена: От ви з цього борошна, ну от що пекли загалом? Ну в плані там хліб, а чи якщо хліб, то як пекли?
Надія Козачук: Хліб я пекла, що як вже сама пекла, може, підбивали метопку по товшку з нищах. А хліб пекла, я сама пекла хліб 12 років.
Мілена: О.
Надія Козачук: Так. Я тут з своєї сім'ї, ще й дочка була в отдельну і і пекла кругом. Пекла я так, як вміла, так пекла.
Мілена: А от магазини, можливо, у вас якісь тут були?
Надія Козачук: То ж були магазини. Зразу були сільповські, а потім вже людські і всякі.
Мілена: А от хто їх тримав в сільповській ці магазини?
Надія Козачук: Ну я знаю, хто їх тримає? Сільпо, та там мало було начальства, тай вони тримали.
Мілена: А от держава, от було таке, що людей, ну, з села, з колгоспу на Сибір відправляли? Ну, а вони на Сибір кудись в заслання за те, що він там щось не так зробив?
Надія Козачук: Ні, в нашому селі я не знаю такого. Ну вов, що в тюрмі, то тут сусід був в тюрмі. Що за що там каже, я не знаю, я ще яка тоді була. А так я не знаю, моїх родичів нікого не було, то я ні.
Мілена: Можливо, ви нам ще щось хочете розповісти от, ну те, що ми не спитали?
Надія Козачук: Ой, і що я вам на кажу? Да все, що хочете, нам цікаво. Все добре в мене все добре. Е-е, що біда єдна, що що треба старому вже бути і слабому, то ніхто мені ліс не порадить. Хто мені що дасть? З пенсії виживаю. Та як же? Таблетки дорогії треба купувати, бо в мене, як вам сказати, во, в прошлому році 17 серпня робила операцію мені на судини. Угу. Бо ж ти і ноги, бачите, який є, пальці гнили, що я думала, що прийдеться ногу мені одрізувати, але я в Луцьк мене завезли. Мені в Луцьку є доктор такий хороший попав, що мене коліс лічив. І він мені позвонив до Луцька, і мене без всякого направлення в Луцьку на другий день зустріли і забрали в лікарню і зробили мені операцію. Дай йому Боже здоров'я, такому доктору, ви таке, як я не пам'ятаю фамілії, він з батьком робить операцію судинну.
Мілена: Ну от, можливо, вам держава чимось допомогла?
Надія Козачук: Держава, як я приїхала з операції, написала на сільську раду тими справками, то 3000 мені тако дали і все. Отака була допомога. Мені що нас на збирала з пенсії на прожиття, то дала 40 000 на операцію.
Мілена: А от що змінилось, коли от Україну здобула незалежність там 91-му? Чи нічого?
Надія Козачук: Що змінилося? Смотра кому. Ну нам, мені добра не змінилося ніякого, бо я як зайду на базар, то я вже тепер трошки привикла. І як стоїть продавчиня, на тебе дивиться і не знає, що яку тобі ціну сказати, то воно мене мучило і не бувало. колись була сільповська ціна, і ніхто не мав права сказати копійки лишньої. А то що хоче, то я буде з тебе дерти. І соляра дорога, раз. Заїриш на базар,бо солярка дорога є. А де взяти того всього? А пенсія ж то не не йде вперед. Тихо як є, так є. А ліки,які є, то дорогії, і пластазол я купую щомісяця 1100 одна пакувочка. І як вижити? А треба і ліп- разити,треба от серце, і треба кровомен, все є, бо в мене три слабості і в мене два суглоби немало. Я я не взую ні носка, ні колоти, я не натягну. І скільки мені встається на харчі? Ну ля з маку.
Мілена: А от, можливо, ви пам’ятаєте перебудову? П'ятирічка, ну, масова стройка.
Надія Козачук: Як то, як то?
Мілена: Ну, коли строилися на світі от план, який потрібно побудувати от будинок, його потрібно побудувати за 10 років, а вони хочуть за п'ять років, наймали людей оця.
Надія Козачук: Ні, ні, такого ні. Я ми самі будували, ми не такого не наймали, я такого вам не скажу.
Мілена: А от до вас не приїжджав ніхто так, не запрошував туди працювати? Куда? У більш город, в більші місця.
Надія Козачук: Міста? Ні, ні, ні. Ні, ніде ніхто мене не запрошував. Я пошла в 15 років в колхоз, то я до самої пенсії от пахала, озеро молока надоїла, попусувала, бо хотіла копійку, бо діти треба було годувати, хату будувати і самій жити, от і все.
Мілена: А от діти ваші? Ну от як вони жили, можливо, як їх дитинство проходило?
Надія Козачук: Як як могло? Як могла, старалася.
Мілена: Можливо, ви, ну, помічали б, що вони грають?
Надія Козачук: Ой, там я знала, я їх бачила. Я рано йшла, вони сплять. Я побуду дівчата на ліжкові і позаплітаю коси, і пов'яжу банти, і позакрунюю, а сама на ферму. Так я їх бачила, що вони грають. А прийду вечером, ніч, зимно, вони вже знов сплять. Так було.
Мілена: А от як ви Новий рік, можливо, справляли? Ну все-таки сім'я небагата, от ну хотілось свята дітям.
Надія Козачук: Ну то як дітям праздники були в школі на Нові роки, кожного ходили до школи, а як пошли вже самі собі справлити, то а вдома як? От сядемо, повечеряємо, та й все. Нагодуємо,конечно, більше щось, лучше.
Мілена: А от чого готували?
Надія Козачук: А всього готували. І пекла, і кабани я тримала, їсти було шо, бо я стала робити, і м'ясо,і все є, і і зараз є їсти, є. А дочка зі мною живе, вона робить в доброботі, магазинах колись робила, і вона все доставляє, і привозить, і їсти є що. Тільки аби здоров'я було, і щоб миру дождати, і більш нічого. Миру хочемо всі.
Мілена: Добре, тоді дякуємо дуже за інтерв'ю. Нам була дуже корисна ваша інформація.
Маргарита: У будь-якому разі дякуємо. І щоб пожили довгого і щасливого здоров'я. Саме головне — це здоров'я.
Надія Козачук: Скільки Бог назначить, стільки буду жити. Дай бог.