Спогади про колгоспну працю, побут, повоєнні податки, заробітки в Польщі та легенду про затонулу церкву.

Мілена: Доброго дня, мене звати Мілена. Я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і переселених поселень, поселенців цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung . Я б хотіла записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точніше зберегти вашу розповідь, запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашою письмовою згодою,яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше за номером телефону, який там вказаний. Мілена: Дивіться, от що ви можете розказати про село? Ганна Степанівна: Ну що, село... Я жила раніше, село було Лукитки. Там було село маленьке, зараз такий хуторець. Прийшла заміж сюда, в Гороховище. Ще була молодою... Ще й 18-літній не було навіть, кончила школу. Чоловік в мене добрий. Я з чоловіком живу за ним, як за каменною стіною.Рубив на двох роботах, ми були заділачені, я була всім. Вранці узяв молоко все життя, і в обід два рази в любоміль їздив на сутки, а ввечері ставив кіно. І от так ми на тих кінові і познайомилися, і ми таки поженилися, і так ми живемо. О. А зараз трошки вже він, як то вже старіший, то трошки прислабив, то не може нічого з вами поговорити. І от так мені здається, колись жило добре, бо були молодії, були весіли... Було весело, був колгосп. А зараз троха вже не так, бо вже старіші. Але нащо того, щоб щось купити, то зараз набагато ліпше. Каждого вторка в нас базар. Привозять, що хочете.Купуй, скільки хочеш. Раньше не було ні сметани, ні було ні молока, ну не було його. Узяв два рази чоловік молоковозом в любойіль, но не було ні сметани, ні маюнезу, нічого. А зараз як базар навезе,то сметани, молока хоч зябрами хапай. Все є на світі. Тільки грошей, така маленька пенсія. Ну що ж,40 тисяч пенсії? Маргарита: Жах. Ганна Степанівна: Ну. О. Ну а дід мій получає 5 тисяч, бо він на двох роботах робив. А я тільки 4 тисячі. Ну то що зараз ті дітки, зараз гроші... На зараз на такий зараз ціни. Маю сина. Син в мене такий розумний. Вчитель, директор школи. Маю трое внуків. Два хлопчики і одна дівчина. Два хлопчики виучлися в Володимирському педучилищі. А зараз учиться третя дівчинка, Оля, то училися хлопці Андрійко і Сергійко, а зараз учиться внучка Оля тоже там само в тім педучилищі. Всі в мене внуки розумні, і син розумний, чоловік добрий. Ну що я вам щас скажу, дітки? Мілена: От ви кажете, при колгоспі було добре. От що, чому так було? Ганна Степанівна: Бо... бо знаєте, що було? Були комбайни в колгоспі, були трактори. Нам не треба було нічим журитися. Скажем, трактора найдем до бригадіра чи в колгосп — і трактором огорода виоре. І комбайн викосить... тою стернь, жнива, що ми не знали колись за два-за три дні. А зараз треба, знаєте, все своє мати. І все накупили. Маємо два-три трактори, ідем самробний. Два таких — Володимирєц і той... Білорус. То живемо добре. Але ми, знаєте, і робимо. І як хто, якщо сім'я дружна,то вона й робить, все складає до купки до купки, то воно все і є. То і жити добре при роботі у власті.Як той, що шукає горілку, той що папіроси курить, то що ти йому зробиш? Мій дід не покурив,мій дід не пропив ні стопки горілки, нічого. Вообще я живу, як за каменною стіною жила. Но зараз вже все. Мілена: Угу. А от ким він раніше працював, ваш чоловік? Ганна Степанівна: Шофером на молоковозів. І кіномеханіком. Учився у Львові на кіномеханіка. Зразу після армії він учився. І от сей час, і ми так жили. То я не скажу, мені добре і раніше, і добре зараз, бо ми робимо. Все тако дві неділі, як кубилку здали, ще корову тримає тако на прив'язі, ото вудела прив'язала. Ще я молоко приймаю у села. Такого мало хто носить, бо зовсім мало, бо нема коров, бо всі на прив'язі корови. То нема, то ж жінка і вчителька носить, Людмила Володимирівна, і я. Ми тако вдвох. Але гроші не платять. За серпень місяць ми грошей не получали за молоко. І по 9 грн за літра. Маргарита: Капец. Ганна Степанівна: Ну. І і во. Дехто тримають корову, то продають людям, між собою купляють люди. А ми, я во сей час здаю молоко. Я все як прийшла сюда, як стали ми робити. І до яркою робила, і на пошті робила, газети розносила. Все життя ми робимо. Той, хто робить, той і має. Хто не лінується робити. Мілена: Угу. А от яка у вас освіта? Ганна Степанівна: В мене? 10 класів. Бо я ще у червні худила, їздила з Горовиця за Божа в школу. Тут з сусідами. Навіть остивого чоловіка ще ми хату купили, бо ми жили раніше разом всі. Але знаєте, як то по-фера. Кажний живе отдельно. Син собі з невісткою отдельно, а ми собі кидом отдельно живем. І стараємося, щоб було. Я ніколи в нас нема, щоб на дворі в нас було сміття, ми ніколи не маємо. Ми все стараємося, все робимо. У нас нема своботної минути. Мілена: А от вчителів, які у вас в школі були вчителі? Маргарита: Чи звідки вони були? Ганна Степанівна: Я була в забужжі худила до школи, бо в мене лукитки, то хутора, худила в забожі,то... Ой, ти думаєте... всі якісь такі були ще приїжджі, що з тих осила не було. Мілена: А звідки, можливо, ви знаєте, звідки приїжджали? Ганна Степанівна: Ну я, знаєте, і не пам'ятаю. О, то ще та смігавкою. Не пам'ятаю так вже всього тоже, бо ж то вже стільки років пройшло. Що ж, дев'ять мені 80 років. Мілена: А от, можливо, в мене таке відношення було вчителів до дітей? Ганна Степанівна: Ой, добре. Добре. Така була вчителька, я не знаю, вона приїжджа була, е-та во...як то її було звати, хай не я, дай Боже, пам'ять згадати. Паша Федорівна. То хай там їй буде Царство Небесне. Така була добра вчителька. Хто приїжджав, то всі добрі вчителі в нас були. Всі були приїжджі, виходили заміж в Забужі і всі такі приїжджі, бо здалека з забутських отих сіл в нас не було нікого. Мілена: А от далі, після школи, ви кудись пішли навчатися? Ганна Степанівна: Де? Я заміж пішла. Мене дід забрав. Мілена: Він мав мотоцикла, і мене привіз і сюда, і все від мене забрав. А от діда вашого... ой, чоловіка вашого, яке яка освіта? Ганна Степанівна: Він... як я кажу, кончився вісім класу, і він у Львові вчився на кіномеханіка, то після армії він учився. Мілена: А от про армію щось розказував, як там було? Ганна Степанівна: Казав, що добре. Три роки прослужив і казав, я пішов, пішов би... бо в армії добре. Мілена: А де він служив? Ганна Степанівна: Як то він вся казав? Ой... От тут і не згадай, бо там ще і дівчину мав. І хотів, щоб він там вставився. Мілена: Це в Україні, в Росії чи десь в іншому Ганна Степанівна: В Росії, по-моєму. В Росії. Коло Мора десь от... не згадай. Мілена: І от як зустрілися оцене на кіно? На кіно? Ганна Степанівна: Так, так, так. Мілена: А далі от що? Як як ви жили? Ганна Степанівна: Ну я і жила. Добре жила. Достилися, поженилися і все й жили. Мілена: А ви оцю хату вдвох купували? Ганна Степанівна: Ми хату купували тут і хазяїн взяла в Білорусії. Угу. А от в якому році хата ця куплена? Ганна Степанівна: А во 12 років тому. Маргарита: А побудовано, можливо? Ну, раніше було побудовано, можливо, знаєте, коли? Ганна Степанівна: Я не знаю. Я не знаю. Тут тоже ідем, тихо син жив, він зараз в Білорусії, і чоловік і жінка, двох вони жили, в їх тоже іден син, в мене тоже іден син, і вони батьки помирали, а той син Білорусії поїхав, і то він ми купили то. Ми його закупили всю хазяйством. Те, що в хаті є. І ще ми так нічого так не рубили, і бо щось все тих грошей не хватає, то так, то так, і так ми от тут і живем. Я можу показати комнати. Ми тут стараємося, бо й ми, бачите, я не ждала, що ота приїде, а то що за холера? Ганна Степанівна: Думаю, що за такі люди прийшли, вже баба вхоплять. Мілена: А от ви пам'ятаєте, можливо, податки на худобу та на фруктові дерева? Було таке? Ганна Степанівна: Було. Було. Мілена: А можете розказати? Ганна Степанівна: Ну, я знаю, що було на фруктових деревах було, і на худобу було б. То я то пам'ятаю, я ще вдома була, то я пам'ятаю, що були такі великі податки і треба було все платити. Мілена: А от чим їх платили? Ганна Степанівна: Я знаю, якісь бо то вже було давно, я, знаєте, добре так і не пам'ятаю її, чим як платили, ну лиш платили грішми. Були такі квитанції і платили, бо гроші ж тоді було трудно, коли жили ж бідно, не так, як ми зараз живемо. Мілена: А які гроші були? Ну, в плані рублі там... Ганна Степанівна: Рублі. Рублі були, рублі. Маргарита: А можливо, пам'ятаєте перехід на талони трішки пізніше? Ганна Степанівна: Пам'ятаю на талони. То талони то такі були бумажки. Ну так, так, так. Це та бумажки. Їх було там купа мені. Не такі були дешеві. Мілена: А от, можливо, вам хтось розказував Друга світова війна? От знаєте щось про неї? Ганна Степанівна: Ой, ні, я про війну не знаю. Мілена: А можливо, вам розказували? Ганна Степанівна: То розказу я не знаю, я про війну нічого не знаю. Я тако знаю, як була война, то була біда. І зараз, щоб Господь дав, щоб война кончилася, ото саме главне. Мілена: А волинська трагедія? Різанина між українцями та поляками? Ганна Степанівна: То я не я не я чула таке, то була Оля Устрівків ото села. Я чула таке. Мілена: А що вона розказувала? Ганна Степанівна: Ну розказували, що щось били і одне других, хто бив господарів, знає. Мілена: А от, можливо, в селі хтось жили якісь інші нації? От поляки, євреї, німці? Ганна Степанівна: Нє, нє, тут таких не було, по-моєму. Мілена: А навколо? Ганна Степанівна: Я таких, щоб німців я ні Ну не стільки німці, може поляки, може росіяни, може євреї. Ганна Степанівна: Нє, я щось не знаю. Ну хіба українці. Мілена: Де ви жили? От на хуторах хто там жив? Ганна Степанівна: Ну наша хата теж так, там була, де я жила, так трошки так як то тако збоку, як то хуторець, як то збоку ми жили. Мілена: А от чому ви переїхали з хутора? Ганна Степанівна: А то там в нас, ну як, я вийшла заміж, а батьки помирали. Так і хати стоять і досі.Ага. Мілена: А от можливо, ви знаєте, що от людей один період часу селяли з хуторів в села? Ганна Степанівна: Ну казали, що було колись таке, но я того не пам'ятаю. Мілена: А от можливо, вам хтось розказував, чому так траплялося? Ганна Степанівна: Ну я не знаю. Бо в колгосп, кажіть, щоб колгосп робили, ну щоб колгосп будували ж, але за колгоспу було добре. Мені здається, би де не було так нам, бо. Маргарита: А гітували якось вступати в той колгосп? Ну от чи є чи ставили когось? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: Це все добровільно? Ганна Степанівна: Добровільно, добровільно, шли, я знаю. Мої батьки казали, що вони після добровільно. І що казали, то от давали в колгосп добровільно. Казали всім, що буде добре. І так і було, ой, добре, мені кажуть, що добре було, а весело було. Бо було людей дуже. Всі молоді,дискотеку вальйово. Мілена: А от як проходило ваше дитинство? Ганна Степанівна: Дитинство? Так. Міцко добре. В мене були сильно добрі батьки. В нас було п'ять дівчат. Я сама менша. Там ще сталося тако дві: я і з 46-го, і сестра 44-го року, ти вже в засвітах.Валівіцько добрі батьки, в нас була така добра доба, нас так добре гляділи. Ми такий вихов, вони нас тако водили в церкву. Мілена: А от церква, вона яка тут була? І де вона була? Ганна Степанівна: В Забужі. Вона досі стоїть коло Буга, бо там були і бачили, коло бога стоїть, що зараз вона так як то та церква українська, як перейшли українську. Мілена: А раніше яка вона була? Ганна Степанівна: Отака була, що і руська, і і усі ходили, всі разом гуртом. Мілена: А от були люди, які не ходили в церкву, ой, навпаки ходили в церкву і їм казали: "Ви ходите в церкву, ви повинні щось державі дати". От агітували їх якось в цій церкві? Ганна Степанівна: Нє. Ми просто зайдемо, свічки купимо, помолимося, та й все. Та й йде баба нас веде додому за руку. Мілена: А от, можливо, з дитинства ігри якісь пам'ятаєте? У кого? За забавки. Ганна Степанівна: А-а, то скакали, то небо, то ще щось там придумали. Мілена: А от як вони називались? Ганна Степанівна: Ну так крайду і малювали, і казали, що то якось тако скакали. І все, як то діти,через почува. Маргарита: А от свята були якісь у вас тоді? Ганна Степанівна: Ну були та і що завжди. А от як вони проходили, особливо, можливо, святкували?Або називались вони тут по-іншому? Ганна Степанівна: Ну як, то Пасха, то Різдво, от такий от свята, то Трійця літом. Тут по тих час, от ну я знаю, Різдво то 7 січня, а Пасха то якось там розраховують. Мілена: А от як вони у вас проходили свята? От як Різдво проходило? Ганна Степанівна: Ой, добре. Мілена: Можете розказати традиції, можливо? Ганна Степанівна: Ну який традиції? Кололи кабанчика перед Різдвом завжди, якого не кололи?Кололи кабанчика, було, що і готували все, і гості приходили, і і сестри приходили і з дітьми. І а нас ж було всіх п'ятеро, то ж знаєте, як то весело, а скільки діти були. Мілена: Тепер так нема? Ганна Степанівна: Ну стало бо та війна там щось помішала. Господь їм не знає. Маргарита: Ви, можливо, знаєте тут якесь ремесло, от там землеробство, то реліквії там десь проходило? Чи чим займались тут? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: А от, можливо, люди брали якусь свою продукцію і возили кудись продавати? Мілена: В любомля, в Польщу, кудись Забужжя те саме? Ганна Степанівна: Ну то ж возили, то я ровером везла у Польщу, взяли я з тої хати їздила в Польщу продавати. А от що продавали? Ганна Степанівна: А що продавали? А ягоди. Отаке во, своє. То А діти хтось у Польщу на заробітки? Ганна Степанівна: Нє, нє, в Польщу на заробітки? То я чи я їздила в Польщу? Мілена: Ну, можливо, ви, можливо, хтось із знайомих? Ганна Степанівна: А, ну то ні, ніхто так не їздив в Польщу. То я ми їздили в Польщу роверами, а я тут ще з однією жінкою, вона вже померла, то ми і вишні рвали, і полякам хати мазали, щоб щось заробити. Мілена: І от людина така, що вона хоче робити, вона така, що вона То ж знаєте, всяких людей, і всяких людей треба. Мілена: А от як поляки до вас відносилися? Ганна Степанівна: Ой, добре. Добре відносилися до нас поляки. Все було добре. Мілена: А от, можливо, ви з кимось там спілкувалися з поляків? Ганна Степанівна: Нє. Нє, так. Там знаєте, така була бабуся, ми там до неї ж ходили там води попити,та й все. Мілена: Все. Я вже хвате. Я вже вам все розказала, дівчата. Мілена: Можливо, ви ще щось хочете нам розказати, чого ми у вас ще не спитали? Ганна Степанівна: Е-е... Я от все питайтеся, я все розказала. Маргарита: А, можливо, вам розповідали якісь історії, казки, переповіді, ну може байки, або, я не знаю, у вас якісь пісні були особливі, вірші, може, ну щось? Ганна Степанівна: Ой, то колись то було, але то вже було давно. Така можете вспомнити? Ганна Степанівна: То вже я вам трохи розказала, дівчата, то вже ще до кого їдьте. Маргарита: Можливо, я не знаю, тут якийсь хор був, наприклад, чи от чи чи в церкві заспівали щось,може? Ганна Степанівна: Нє, в церкві то ми не співали. Мілена: Ну, або просто, або не з хору в церкві? Не обов'язково в церкві, може просто в школі десь забирався гурток. Ганна Степанівна: Ну то в школі то збирає, то в школі співали. Мілена: А що співали? Ганна Степанівна: Ой, пові вітру на... Нє, як то, ой, забулася вже я, вже давно. Одна з співали пісню "Реве та стогне Дніпр широкий", таку хорошу хлопці в нас так співали, дівчата так співали. Маргарита: А от, можливо, коли молодшими були, ходили от казалось, що тут річка є, ну можливо,туди ходили так якось пограватись? На річку? Ганна Степанівна: То в нас тут річки нема. У нас тут і друге озеро є. Мілена: Ну, озеро. Ганна Степанівна: То ми там ходили, то були тако так по гриби ходили, то Полісся громади, то то тако там бачили. Мілена: А от, можливо, знаєте, що нам розповідала одна легенда, що стояла церква десь тут і пішла під воду, а потім в любомлі з'явилася. Знаєте? А от можете ви нам розказати, можливо, ви також знаєте щось про це? Ганна Степанівна: Ну я не знаю, тако всі кажуть, і раніше тако вже ж бо ж богато років, е то ж бо вже пройшло 80, то знаєте, такого, ну рувець такий. І є такий рувець, і через ліс такого, таке в шторм любовля. Мілена: І ота церква там стояла і зникла? Ганна Степанівна: Так, так кажуть, що зникла. І якщо тихо зайти, якщо, кажуть, свято і тихо тако зайти, чи може і так хоч і не свято, е то так як то дзвони чути. Мілена: А от можливо, ще якісь такі легенди є? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: Чи тільки церква і все? Ганна Степанівна: Церква тіко. Мілена: А от знаєте щось, можливо, про УПА? Чули, розповідали вам, можливо, може тут десь, ну, в сусідів? Ганна Степанівна: Нє, я того не знаю. Маргарита: Ну от якісь може, я не знаю, окремо виступали люди там, я не знаю, начальники ще якісь там колгосп, наприклад? От приїжджали до вас з Любомля хтось? Ганна Степанівна: Розповідали щось, розказували? Ганна Степанівна: Нє. В нас тим теж там такось приїжджали раз, то футора сховалися тут у нас з дідом, е то то ми були в газету, а так то ніхто, та ж приїжджі. Хоть були кореспонденти в нас. Мілена: А той, а може, пам'ятаєте там лікарні якісь медпункти? От, я не знаю, знахарі, лікарі були? Маргарита: Ну то в нас медпункт є, ну як його закрити? А раніше? Ганна Степанівна: Раньше? Ну то вже давно трохи в нас є. Мілена: Ні, от і була в Забужі лікарня. Оту дитинстві, можливо, вас водили до того медпункту,можливо, до вас лікарі приходили? Ганна Степанівна: То мене водили в Забужі, там була лікарня, тако її закрили. Мілена: А чого її закрили? Ганна Степанівна: Я не знаю. Мілена: А от знахарі якісь були місцеві? От дар якийсь у них такий провідницький? Або щось подібне? Ганна Степанівна: Бул у селі Вербівка була така жінка, яка молилася, до неї всі ходили. Була така жінка, яка. Мілена: І от вона допомагала? Ганна Степанівна: Допомагала. Мілена: А як допомагала? Ганна Степанівна: Як помолитися, і перестане боліти зуби, нога. Мілена: Ну тобто зуби лікували люди і йдуть до других, ходили і лікували зуби. Мілена: Бо то тих докторів, де вони були? Колись колись колись давно ще, давно болели. Ганна Степанівна: Ой, колись було, я вся кажу, добре жити, ліпше було веселіше, бо було більше людей дуже. Мілена: Всі молоді, дискотека була. Маргарита: А то може, знаєте, хтось кудись дівся? От чому приїжджають, я не знаю, чого люди звідси переїжджали тоді? Мілена: І чи були раніше, наприклад, от переселення конкретні кудись, от може когось відселяли навмисно? Ганна Степанівна: Я не знаю. Мілена: А от можливо, знаєте, що на Сибір людей відправляли? Ганна Степанівна: Тут таке кажуть, тут є той чоловік, що це, може, до його заходили, його жінка Галя у нас люба, і він. До їх зайдіть, бо то вони там були їхні батьки були на Сибірі. А в нас було все. Мілена: То їх повернулись? Ганна Степанівна: Повернулися. Вже вони в засвітах. А в нас все було добре. Мої батьки були спокойні, мої були такі були добрі. Вони... Мілена: А от чому у їх, можливо, знаєте, на Сибір відправили? Ганна Степанівна: Ну, щось таке, я не знаю, я не то треба їх писатись. Я не знаю. Мілена: Я того не знаю. Як там воно було і що воно було, Господь і ден тико знає. Мілена: То от пам'ятаєте, вже як ви працювали, от де ви працювали, ким? Ганна Степанівна: Я ж кажу, я працювала троха дояркою, троха на пошті, газети розносила. Мілена: А де ви дояркою працювали? Ганна Степанівна: А во в своїм топлокахозі, отут стоїть туда в колхоз, колхоз розвалився. І я робила. Мілена: А от після колгоспу ви де працювали? Ганна Степанівна: І в ланки робила. Як колгоспної то в ланки була ланка колись. І ходили, і рубели, і льон рували, і все рубели. Молодії були. Гроші ж треба було заробити. Мілена: А от чоловік ваш, він говорите рощвозив, нічого не робив, ну більш ніде не працював, тільки оци молоко розвозив? Ганна Степанівна: І кіно ставів вечір. Мілена: А от чому він кіно став? У нього, можливо, посада якась була така? Ганна Степанівна: Ну я не знаю, він просто він вивчівся на кіномеханіка і став і став робити. Ганна Степанівна: І от і став кіно ставити, і ще дала йому машину, бо він робив, він горілки не пив, і не курив, і нічого. Надйожна людина, а знаєте? Мілена: А от він розповідав, як його служба в армії проходила? Ганна Степанівна: Казав, що добре. Мілена: Угу. А от можливо, якісь смішні ситуації в нього там були? Ганна Степанівна: Нє, нічого таке не казав. Ну звичайна служба? Звичайна служба. Мілена: А чому ви двір такий гарний робите, давно? Ганна Степанівна: Ой! Що? Двір гарний, чого робите? Ми так завжди робимо. Мілена: Ну а от хто це вирізав з дерева чи чого вони? Маргарита: Ну. О. А дуже крутий дід. Ганна Степанівна: А, як ми жили ми там, і я підкаво там зараз син ставиться з невісткою, а ми сюда перейшли, а я от люблю, щоб було хороше. В нас там було, я люблю по-раду. Як не доплю, не доїм, а щоб поряд був. Люблю покрасити все, щоб мені було не селянська жилка любить робити. Маргарита: Ну а можливо, сусіди ваші, вони так само влаштовували там двори чи якось от схоже? Ганна Степанівна: Нє, то трохи там сусіди то трохи не так. Ну як то? Може, як хто хоче же. Маргарита: Ну у вас однакові будинки приблизно були чи ні? Ганна Степанівна: А но будинки то вони так більш-менш, я знаю, бо ж то колешні хати, ще тут такий новий в нас ніхто їх не ставив, там десь є ото десь є однава хата, там може там були тоді от в кінці села Віттомосікні були Васьше Єзавель.: То тепер же ж не так, тепер хороше. А ми по-колишньому от такого живемо помаленьку. Мілена: А от, можливо, пам'ятаєте п'ятирічка забудова? Ганна Степанівна: Ой, я не знаю про такого, то я щось не знаю то забудову. Мілена: А от можливо щось змінилось, коли влада змінилася? Змінилася, коли у 1991 році Україна стала незалежною? Маргарита: Ну не обов'язково у 1991 році, ну, можливо, Хрущова, як влада перейшла? Ганна Степанівна: Я знаю, мені завжди добре. Мені би трохи гроші платили, я дальше роблю сама і все, і докупки складаю і тако всього. Мілена: От можливо, якраз різниця якась з'явилась, от зарплата побільшала або поменшала, ще щось,можливо, до людей інше відношення стало, плата змінилася, ну це ж не просто так змінилась влада і все в старом. Ганна Степанівна: Я не знаю, мені то нічого, мені кажуть, мені то було все добре. Мені я не скажу, що мені було бідно. Мілена: Угу. А можливо продукція якась стала більше завозитися? Ганна Степанівна: Ну продукцію то зараз завозять, ой кожна вторка привозять її. Я тако мав гроші,деху ще хто добавив більше грошей. Знаєте, таблетки то й дешеві, не дешеві, дорогиє, і ліки дорогиє, і на все треба, а взяв в таких руках, то треба трохи потримати організм, так він вже не буде вже. А так воно не б'ється. В мене тиск, і я о і і брослети ношу і все, а ліки робити треба. Угу. Мілена: А от раніше які були ліки раніше тут у вас? Ганна Степанівна: Да, чим ми лікувалися? П'ю таблетки тинорі в тиску. Мілена: А раніше, можливо, травами якимись? Ганна Степанівна: Нє, нє, тілько таблетками, а зараз трио триоп'ю тоже таблетки, бо вже зараз вже тиск більший, то треба сильніші ліки. Мілена: А можливо, як у вас Івана Купала проходило? Або Пасха? Ці свята. Ганна Степанівна: Ну Пасха проходила тож добре. Пасха то була, знаєте, весело, бо то Пасха.Батечка приїзжав. Ганна Степанівна: Ми малюємо воском, красимо яйця, і таке і фарбуємо. Було ой, на Пасху то весело,бо то ще весна, бо Різдво то то ще зима. Мілена: А от як ви паски пели? Ганна Степанівна: В печі. Пекли, та як права. Мілена: Ну, можливо, у вас якісь рецепти свої? Ганна Степанівна: Нє, я тако по-простому. А то що за холера, він дивиться чужеї люди і скамудить. Ганна Степанівна: І і от так і во живемо, дівчетка, то ще не знаю вам, що вже казати, все добре.Угу.Главне, щоб Господь дав здоров'я. Мілена: Добре, дякуємо тоді дуже за інтерв'ю. Нам була корисна ця інформація. Дякуємо! Мілена: Доброго дня, мене звати Мілена. Я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і переселених поселень, поселенців цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung . Я б хотіла записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точніше зберегти вашу розповідь, запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашою письмовою згодою,яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше за номером телефону, який там вказаний. Мілена: Дивіться, от що ви можете розказати про село? Ганна Степанівна: Ну що, село... Я жила раніше, село було Лукитки. Там було село маленьке, зараз такий хуторець. Прийшла заміж сюда, в Гороховище. Ще була молодою... Ще й 18-літній не було навіть, кончила школу. Чоловік в мене добрий. Я з чоловіком живу за ним, як за каменною стіною.Рубив на двох роботах, ми були заділачені, я була всім. Вранці узяв молоко все життя, і в обід два рази в любоміль їздив на сутки, а ввечері ставив кіно. І от так ми на тих кінові і познайомилися, і ми таки поженилися, і так ми живемо. О. А зараз трошки вже він, як то вже старіший, то трошки прислабив, то не може нічого з вами поговорити. І от так мені здається, колись жило добре, бо були молодії, були весіли... Було весело, був колгосп. А зараз троха вже не так, бо вже старіші. Але нащо того, щоб щось купити, то зараз набагато ліпше. Каждого вторка в нас базар. Привозять, що хочете.Купуй, скільки хочеш. Раньше не було ні сметани, ні було ні молока, ну не було його. Узяв два рази чоловік молоковозом в любойіль, но не було ні сметани, ні маюнезу, нічого. А зараз як базар навезе,то сметани, молока хоч зябрами хапай. Все є на світі. Тільки грошей, така маленька пенсія. Ну що ж,40 тисяч пенсії? Маргарита: Жах. Ганна Степанівна: Ну. О. Ну а дід мій получає 5 тисяч, бо він на двох роботах робив. А я тільки 4 тисячі. Ну то що зараз ті дітки, зараз гроші... На зараз на такий зараз ціни. Маю сина. Син в мене такий розумний. Вчитель, директор школи. Маю трое внуків. Два хлопчики і одна дівчина. Два хлопчики виучлися в Володимирському педучилищі. А зараз учиться третя дівчинка, Оля, то училися хлопці Андрійко і Сергійко, а зараз учиться внучка Оля тоже там само в тім педучилищі. Всі в мене внуки розумні, і син розумний, чоловік добрий. Ну що я вам щас скажу, дітки? Мілена: От ви кажете, при колгоспі було добре. От що, чому так було? Ганна Степанівна: Бо... бо знаєте, що було? Були комбайни в колгоспі, були трактори. Нам не треба було нічим журитися. Скажем, трактора найдем до бригадіра чи в колгосп — і трактором огорода виоре. І комбайн викосить... тою стернь, жнива, що ми не знали колись за два-за три дні. А зараз треба, знаєте, все своє мати. І все накупили. Маємо два-три трактори, ідем самробний. Два таких — Володимирєц і той... Білорус. То живемо добре. Але ми, знаєте, і робимо. І як хто, якщо сім'я дружна,то вона й робить, все складає до купки до купки, то воно все і є. То і жити добре при роботі у власті.Як той, що шукає горілку, той що папіроси курить, то що ти йому зробиш? Мій дід не покурив,мій дід не пропив ні стопки горілки, нічого. Вообще я живу, як за каменною стіною жила. Но зараз вже все. Мілена: Угу. А от ким він раніше працював, ваш чоловік? Ганна Степанівна: Шофером на молоковозів. І кіномеханіком. Учився у Львові на кіномеханіка. Зразу після армії він учився. І от сей час, і ми так жили. То я не скажу, мені добре і раніше, і добре зараз, бо ми робимо. Все тако дві неділі, як кубилку здали, ще корову тримає тако на прив'язі, ото вудела прив'язала. Ще я молоко приймаю у села. Такого мало хто носить, бо зовсім мало, бо нема коров, бо всі на прив'язі корови. То нема, то ж жінка і вчителька носить, Людмила Володимирівна, і я. Ми тако вдвох. Але гроші не платять. За серпень місяць ми грошей не получали за молоко. І по 9 грн за літра. Маргарита: Капец. Ганна Степанівна: Ну. І і во. Дехто тримають корову, то продають людям, між собою купляють люди. А ми, я во сей час здаю молоко. Я все як прийшла сюда, як стали ми робити. І до яркою робила, і на пошті робила, газети розносила. Все життя ми робимо. Той, хто робить, той і має. Хто не лінується робити. Мілена: Угу. А от яка у вас освіта? Ганна Степанівна: В мене? 10 класів. Бо я ще у червні худила, їздила з Горовиця за Божа в школу. Тут з сусідами. Навіть остивого чоловіка ще ми хату купили, бо ми жили раніше разом всі. Але знаєте, як то по-фера. Кажний живе отдельно. Син собі з невісткою отдельно, а ми собі кидом отдельно живем. І стараємося, щоб було. Я ніколи в нас нема, щоб на дворі в нас було сміття, ми ніколи не маємо. Ми все стараємося, все робимо. У нас нема своботної минути. Мілена: А от вчителів, які у вас в школі були вчителі? Маргарита: Чи звідки вони були? Ганна Степанівна: Я була в забужжі худила до школи, бо в мене лукитки, то хутора, худила в забожі,то... Ой, ти думаєте... всі якісь такі були ще приїжджі, що з тих осила не було. Мілена: А звідки, можливо, ви знаєте, звідки приїжджали? Ганна Степанівна: Ну я, знаєте, і не пам'ятаю. О, то ще та смігавкою. Не пам'ятаю так вже всього тоже, бо ж то вже стільки років пройшло. Що ж, дев'ять мені 80 років. Мілена: А от, можливо, в мене таке відношення було вчителів до дітей? Ганна Степанівна: Ой, добре. Добре. Така була вчителька, я не знаю, вона приїжджа була, е-та во...як то її було звати, хай не я, дай Боже, пам'ять згадати. Паша Федорівна. То хай там їй буде Царство Небесне. Така була добра вчителька. Хто приїжджав, то всі добрі вчителі в нас були. Всі були приїжджі, виходили заміж в Забужі і всі такі приїжджі, бо здалека з забутських отих сіл в нас не було нікого. Мілена: А от далі, після школи, ви кудись пішли навчатися? Ганна Степанівна: Де? Я заміж пішла. Мене дід забрав. Мілена: Він мав мотоцикла, і мене привіз і сюда, і все від мене забрав. А от діда вашого... ой, чоловіка вашого, яке яка освіта? Ганна Степанівна: Він... як я кажу, кончився вісім класу, і він у Львові вчився на кіномеханіка, то після армії він учився. Мілена: А от про армію щось розказував, як там було? Ганна Степанівна: Казав, що добре. Три роки прослужив і казав, я пішов, пішов би... бо в армії добре. Мілена: А де він служив? Ганна Степанівна: Як то він вся казав? Ой... От тут і не згадай, бо там ще і дівчину мав. І хотів, щоб він там вставився. Мілена: Це в Україні, в Росії чи десь в іншому Ганна Степанівна: В Росії, по-моєму. В Росії. Коло Мора десь от... не згадай. Мілена: І от як зустрілися оцене на кіно? На кіно? Ганна Степанівна: Так, так, так. Мілена: А далі от що? Як як ви жили? Ганна Степанівна: Ну я і жила. Добре жила. Достилися, поженилися і все й жили. Мілена: А ви оцю хату вдвох купували? Ганна Степанівна: Ми хату купували тут і хазяїн взяла в Білорусії. Угу. А от в якому році хата ця куплена? Ганна Степанівна: А во 12 років тому. Маргарита: А побудовано, можливо? Ну, раніше було побудовано, можливо, знаєте, коли? Ганна Степанівна: Я не знаю. Я не знаю. Тут тоже ідем, тихо син жив, він зараз в Білорусії, і чоловік і жінка, двох вони жили, в їх тоже іден син, в мене тоже іден син, і вони батьки помирали, а той син Білорусії поїхав, і то він ми купили то. Ми його закупили всю хазяйством. Те, що в хаті є. І ще ми так нічого так не рубили, і бо щось все тих грошей не хватає, то так, то так, і так ми от тут і живем. Я можу показати комнати. Ми тут стараємося, бо й ми, бачите, я не ждала, що ота приїде, а то що за холера? Ганна Степанівна: Думаю, що за такі люди прийшли, вже баба вхоплять. Мілена: А от ви пам'ятаєте, можливо, податки на худобу та на фруктові дерева? Було таке? Ганна Степанівна: Було. Було. Мілена: А можете розказати? Ганна Степанівна: Ну, я знаю, що було на фруктових деревах було, і на худобу було б. То я то пам'ятаю, я ще вдома була, то я пам'ятаю, що були такі великі податки і треба було все платити. Мілена: А от чим їх платили? Ганна Степанівна: Я знаю, якісь бо то вже було давно, я, знаєте, добре так і не пам'ятаю її, чим як платили, ну лиш платили грішми. Були такі квитанції і платили, бо гроші ж тоді було трудно, коли жили ж бідно, не так, як ми зараз живемо. Мілена: А які гроші були? Ну, в плані рублі там... Ганна Степанівна: Рублі. Рублі були, рублі. Маргарита: А можливо, пам'ятаєте перехід на талони трішки пізніше? Ганна Степанівна: Пам'ятаю на талони. То талони то такі були бумажки. Ну так, так, так. Це та бумажки. Їх було там купа мені. Не такі були дешеві. Мілена: А от, можливо, вам хтось розказував Друга світова війна? От знаєте щось про неї? Ганна Степанівна: Ой, ні, я про війну не знаю. Мілена: А можливо, вам розказували? Ганна Степанівна: То розказу я не знаю, я про війну нічого не знаю. Я тако знаю, як була война, то була біда. І зараз, щоб Господь дав, щоб война кончилася, ото саме главне. Мілена: А волинська трагедія? Різанина між українцями та поляками? Ганна Степанівна: То я не я не я чула таке, то була Оля Устрівків ото села. Я чула таке. Мілена: А що вона розказувала? Ганна Степанівна: Ну розказували, що щось били і одне других, хто бив господарів, знає. Мілена: А от, можливо, в селі хтось жили якісь інші нації? От поляки, євреї, німці? Ганна Степанівна: Нє, нє, тут таких не було, по-моєму. Мілена: А навколо? Ганна Степанівна: Я таких, щоб німців я ні Ну не стільки німці, може поляки, може росіяни, може євреї. Ганна Степанівна: Нє, я щось не знаю. Ну хіба українці. Мілена: Де ви жили? От на хуторах хто там жив? Ганна Степанівна: Ну наша хата теж так, там була, де я жила, так трошки так як то тако збоку, як то хуторець, як то збоку ми жили. Мілена: А от чому ви переїхали з хутора? Ганна Степанівна: А то там в нас, ну як, я вийшла заміж, а батьки помирали. Так і хати стоять і досі.Ага. Мілена: А от можливо, ви знаєте, що от людей один період часу селяли з хуторів в села? Ганна Степанівна: Ну казали, що було колись таке, но я того не пам'ятаю. Мілена: А от можливо, вам хтось розказував, чому так траплялося? Ганна Степанівна: Ну я не знаю. Бо в колгосп, кажіть, щоб колгосп робили, ну щоб колгосп будували ж, але за колгоспу було добре. Мені здається, би де не було так нам, бо. Маргарита: А гітували якось вступати в той колгосп? Ну от чи є чи ставили когось? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: Це все добровільно? Ганна Степанівна: Добровільно, добровільно, шли, я знаю. Мої батьки казали, що вони після добровільно. І що казали, то от давали в колгосп добровільно. Казали всім, що буде добре. І так і було, ой, добре, мені кажуть, що добре було, а весело було. Бо було людей дуже. Всі молоді,дискотеку вальйово. Мілена: А от як проходило ваше дитинство? Ганна Степанівна: Дитинство? Так. Міцко добре. В мене були сильно добрі батьки. В нас було п'ять дівчат. Я сама менша. Там ще сталося тако дві: я і з 46-го, і сестра 44-го року, ти вже в засвітах.Валівіцько добрі батьки, в нас була така добра доба, нас так добре гляділи. Ми такий вихов, вони нас тако водили в церкву. Мілена: А от церква, вона яка тут була? І де вона була? Ганна Степанівна: В Забужі. Вона досі стоїть коло Буга, бо там були і бачили, коло бога стоїть, що зараз вона так як то та церква українська, як перейшли українську. Мілена: А раніше яка вона була? Ганна Степанівна: Отака була, що і руська, і і усі ходили, всі разом гуртом. Мілена: А от були люди, які не ходили в церкву, ой, навпаки ходили в церкву і їм казали: "Ви ходите в церкву, ви повинні щось державі дати". От агітували їх якось в цій церкві? Ганна Степанівна: Нє. Ми просто зайдемо, свічки купимо, помолимося, та й все. Та й йде баба нас веде додому за руку. Мілена: А от, можливо, з дитинства ігри якісь пам'ятаєте? У кого? За забавки. Ганна Степанівна: А-а, то скакали, то небо, то ще щось там придумали. Мілена: А от як вони називались? Ганна Степанівна: Ну так крайду і малювали, і казали, що то якось тако скакали. І все, як то діти,через почува. Маргарита: А от свята були якісь у вас тоді? Ганна Степанівна: Ну були та і що завжди. А от як вони проходили, особливо, можливо, святкували?Або називались вони тут по-іншому? Ганна Степанівна: Ну як, то Пасха, то Різдво, от такий от свята, то Трійця літом. Тут по тих час, от ну я знаю, Різдво то 7 січня, а Пасха то якось там розраховують. Мілена: А от як вони у вас проходили свята? От як Різдво проходило? Ганна Степанівна: Ой, добре. Мілена: Можете розказати традиції, можливо? Ганна Степанівна: Ну який традиції? Кололи кабанчика перед Різдвом завжди, якого не кололи?Кололи кабанчика, було, що і готували все, і гості приходили, і і сестри приходили і з дітьми. І а нас ж було всіх п'ятеро, то ж знаєте, як то весело, а скільки діти були. Мілена: Тепер так нема? Ганна Степанівна: Ну стало бо та війна там щось помішала. Господь їм не знає. Маргарита: Ви, можливо, знаєте тут якесь ремесло, от там землеробство, то реліквії там десь проходило? Чи чим займались тут? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: А от, можливо, люди брали якусь свою продукцію і возили кудись продавати? Мілена: В любомля, в Польщу, кудись Забужжя те саме? Ганна Степанівна: Ну то ж возили, то я ровером везла у Польщу, взяли я з тої хати їздила в Польщу продавати. А от що продавали? Ганна Степанівна: А що продавали? А ягоди. Отаке во, своє. То А діти хтось у Польщу на заробітки? Ганна Степанівна: Нє, нє, в Польщу на заробітки? То я чи я їздила в Польщу? Мілена: Ну, можливо, ви, можливо, хтось із знайомих? Ганна Степанівна: А, ну то ні, ніхто так не їздив в Польщу. То я ми їздили в Польщу роверами, а я тут ще з однією жінкою, вона вже померла, то ми і вишні рвали, і полякам хати мазали, щоб щось заробити. Мілена: І от людина така, що вона хоче робити, вона така, що вона То ж знаєте, всяких людей, і всяких людей треба. Мілена: А от як поляки до вас відносилися? Ганна Степанівна: Ой, добре. Добре відносилися до нас поляки. Все було добре. Мілена: А от, можливо, ви з кимось там спілкувалися з поляків? Ганна Степанівна: Нє. Нє, так. Там знаєте, така була бабуся, ми там до неї ж ходили там води попити,та й все. Мілена: Все. Я вже хвате. Я вже вам все розказала, дівчата. Мілена: Можливо, ви ще щось хочете нам розказати, чого ми у вас ще не спитали? Ганна Степанівна: Е-е... Я от все питайтеся, я все розказала. Маргарита: А, можливо, вам розповідали якісь історії, казки, переповіді, ну може байки, або, я не знаю, у вас якісь пісні були особливі, вірші, може, ну щось? Ганна Степанівна: Ой, то колись то було, але то вже було давно. Така можете вспомнити? Ганна Степанівна: То вже я вам трохи розказала, дівчата, то вже ще до кого їдьте. Маргарита: Можливо, я не знаю, тут якийсь хор був, наприклад, чи от чи чи в церкві заспівали щось,може? Ганна Степанівна: Нє, в церкві то ми не співали. Мілена: Ну, або просто, або не з хору в церкві? Не обов'язково в церкві, може просто в школі десь забирався гурток. Ганна Степанівна: Ну то в школі то збирає, то в школі співали. Мілена: А що співали? Ганна Степанівна: Ой, пові вітру на... Нє, як то, ой, забулася вже я, вже давно. Одна з співали пісню "Реве та стогне Дніпр широкий", таку хорошу хлопці в нас так співали, дівчата так співали. Маргарита: А от, можливо, коли молодшими були, ходили от казалось, що тут річка є, ну можливо,туди ходили так якось пограватись? На річку? Ганна Степанівна: То в нас тут річки нема. У нас тут і друге озеро є. Мілена: Ну, озеро. Ганна Степанівна: То ми там ходили, то були тако так по гриби ходили, то Полісся громади, то то тако там бачили. Мілена: А от, можливо, знаєте, що нам розповідала одна легенда, що стояла церква десь тут і пішла під воду, а потім в любомлі з'явилася. Знаєте? А от можете ви нам розказати, можливо, ви також знаєте щось про це? Ганна Степанівна: Ну я не знаю, тако всі кажуть, і раніше тако вже ж бо ж богато років, е то ж бо вже пройшло 80, то знаєте, такого, ну рувець такий. І є такий рувець, і через ліс такого, таке в шторм любовля. Мілена: І ота церква там стояла і зникла? Ганна Степанівна: Так, так кажуть, що зникла. І якщо тихо зайти, якщо, кажуть, свято і тихо тако зайти, чи може і так хоч і не свято, е то так як то дзвони чути. Мілена: А от можливо, ще якісь такі легенди є? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: Чи тільки церква і все? Ганна Степанівна: Церква тіко. Мілена: А от знаєте щось, можливо, про УПА? Чули, розповідали вам, можливо, може тут десь, ну, в сусідів? Ганна Степанівна: Нє, я того не знаю. Маргарита: Ну от якісь може, я не знаю, окремо виступали люди там, я не знаю, начальники ще якісь там колгосп, наприклад? От приїжджали до вас з Любомля хтось? Ганна Степанівна: Розповідали щось, розказували? Ганна Степанівна: Нє. В нас тим теж там такось приїжджали раз, то футора сховалися тут у нас з дідом, е то то ми були в газету, а так то ніхто, та ж приїжджі. Хоть були кореспонденти в нас. Мілена: А той, а може, пам'ятаєте там лікарні якісь медпункти? От, я не знаю, знахарі, лікарі були? Маргарита: Ну то в нас медпункт є, ну як його закрити? А раніше? Ганна Степанівна: Раньше? Ну то вже давно трохи в нас є. Мілена: Ні, от і була в Забужі лікарня. Оту дитинстві, можливо, вас водили до того медпункту,можливо, до вас лікарі приходили? Ганна Степанівна: То мене водили в Забужі, там була лікарня, тако її закрили. Мілена: А чого її закрили? Ганна Степанівна: Я не знаю. Мілена: А от знахарі якісь були місцеві? От дар якийсь у них такий провідницький? Або щось подібне? Ганна Степанівна: Бул у селі Вербівка була така жінка, яка молилася, до неї всі ходили. Була така жінка, яка. Мілена: І от вона допомагала? Ганна Степанівна: Допомагала. Мілена: А як допомагала? Ганна Степанівна: Як помолитися, і перестане боліти зуби, нога. Мілена: Ну тобто зуби лікували люди і йдуть до других, ходили і лікували зуби. Мілена: Бо то тих докторів, де вони були? Колись колись колись давно ще, давно болели. Ганна Степанівна: Ой, колись було, я вся кажу, добре жити, ліпше було веселіше, бо було більше людей дуже. Мілена: Всі молоді, дискотека була. Маргарита: А то може, знаєте, хтось кудись дівся? От чому приїжджають, я не знаю, чого люди звідси переїжджали тоді? Мілена: І чи були раніше, наприклад, от переселення конкретні кудись, от може когось відселяли навмисно? Ганна Степанівна: Я не знаю. Мілена: А от можливо, знаєте, що на Сибір людей відправляли? Ганна Степанівна: Тут таке кажуть, тут є той чоловік, що це, може, до його заходили, його жінка Галя у нас люба, і він. До їх зайдіть, бо то вони там були їхні батьки були на Сибірі. А в нас було все. Мілена: То їх повернулись? Ганна Степанівна: Повернулися. Вже вони в засвітах. А в нас все було добре. Мої батьки були спокойні, мої були такі були добрі. Вони... Мілена: А от чому у їх, можливо, знаєте, на Сибір відправили? Ганна Степанівна: Ну, щось таке, я не знаю, я не то треба їх писатись. Я не знаю. Мілена: Я того не знаю. Як там воно було і що воно було, Господь і ден тико знає. Мілена: То от пам'ятаєте, вже як ви працювали, от де ви працювали, ким? Ганна Степанівна: Я ж кажу, я працювала троха дояркою, троха на пошті, газети розносила. Мілена: А де ви дояркою працювали? Ганна Степанівна: А во в своїм топлокахозі, отут стоїть туда в колхоз, колхоз розвалився. І я робила. Мілена: А от після колгоспу ви де працювали? Ганна Степанівна: І в ланки робила. Як колгоспної то в ланки була ланка колись. І ходили, і рубели, і льон рували, і все рубели. Молодії були. Гроші ж треба було заробити. Мілена: А от чоловік ваш, він говорите рощвозив, нічого не робив, ну більш ніде не працював, тільки оци молоко розвозив? Ганна Степанівна: І кіно ставів вечір. Мілена: А от чому він кіно став? У нього, можливо, посада якась була така? Ганна Степанівна: Ну я не знаю, він просто він вивчівся на кіномеханіка і став і став робити. Ганна Степанівна: І от і став кіно ставити, і ще дала йому машину, бо він робив, він горілки не пив, і не курив, і нічого. Надйожна людина, а знаєте? Мілена: А от він розповідав, як його служба в армії проходила? Ганна Степанівна: Казав, що добре. Мілена: Угу. А от можливо, якісь смішні ситуації в нього там були? Ганна Степанівна: Нє, нічого таке не казав. Ну звичайна служба? Звичайна служба. Мілена: А чому ви двір такий гарний робите, давно? Ганна Степанівна: Ой! Що? Двір гарний, чого робите? Ми так завжди робимо. Мілена: Ну а от хто це вирізав з дерева чи чого вони? Маргарита: Ну. О. А дуже крутий дід. Ганна Степанівна: А, як ми жили ми там, і я підкаво там зараз син ставиться з невісткою, а ми сюда перейшли, а я от люблю, щоб було хороше. В нас там було, я люблю по-раду. Як не доплю, не доїм, а щоб поряд був. Люблю покрасити все, щоб мені було не селянська жилка любить робити. Маргарита: Ну а можливо, сусіди ваші, вони так само влаштовували там двори чи якось от схоже? Ганна Степанівна: Нє, то трохи там сусіди то трохи не так. Ну як то? Може, як хто хоче же. Маргарита: Ну у вас однакові будинки приблизно були чи ні? Ганна Степанівна: А но будинки то вони так більш-менш, я знаю, бо ж то колешні хати, ще тут такий новий в нас ніхто їх не ставив, там десь є ото десь є однава хата, там може там були тоді от в кінці села Віттомосікні були Васьше Єзавель.: То тепер же ж не так, тепер хороше. А ми по-колишньому от такого живемо помаленьку. Мілена: А от, можливо, пам'ятаєте п'ятирічка забудова? Ганна Степанівна: Ой, я не знаю про такого, то я щось не знаю то забудову. Мілена: А от можливо щось змінилось, коли влада змінилася? Змінилася, коли у 1991 році Україна стала незалежною? Маргарита: Ну не обов'язково у 1991 році, ну, можливо, Хрущова, як влада перейшла? Ганна Степанівна: Я знаю, мені завжди добре. Мені би трохи гроші платили, я дальше роблю сама і все, і докупки складаю і тако всього. Мілена: От можливо, якраз різниця якась з'явилась, от зарплата побільшала або поменшала, ще щось,можливо, до людей інше відношення стало, плата змінилася, ну це ж не просто так змінилась влада і все в старом. Ганна Степанівна: Я не знаю, мені то нічого, мені кажуть, мені то було все добре. Мені я не скажу, що мені було бідно. Мілена: Угу. А можливо продукція якась стала більше завозитися? Ганна Степанівна: Ну продукцію то зараз завозять, ой кожна вторка привозять її. Я тако мав гроші,деху ще хто добавив більше грошей. Знаєте, таблетки то й дешеві, не дешеві, дорогиє, і ліки дорогиє, і на все треба, а взяв в таких руках, то треба трохи потримати організм, так він вже не буде вже. А так воно не б'ється. В мене тиск, і я о і і брослети ношу і все, а ліки робити треба. Угу. Мілена: А от раніше які були ліки раніше тут у вас? Ганна Степанівна: Да, чим ми лікувалися? П'ю таблетки тинорі в тиску. Мілена: А раніше, можливо, травами якимись? Ганна Степанівна: Нє, нє, тілько таблетками, а зараз трио триоп'ю тоже таблетки, бо вже зараз вже тиск більший, то треба сильніші ліки. Мілена: А можливо, як у вас Івана Купала проходило? Або Пасха? Ці свята. Ганна Степанівна: Ну Пасха проходила тож добре. Пасха то була, знаєте, весело, бо то Пасха.Батечка приїзжав. Ганна Степанівна: Ми малюємо воском, красимо яйця, і таке і фарбуємо. Було ой, на Пасху то весело,бо то ще весна, бо Різдво то то ще зима. Мілена: А от як ви паски пели? Ганна Степанівна: В печі. Пекли, та як права. Мілена: Ну, можливо, у вас якісь рецепти свої? Ганна Степанівна: Нє, я тако по-простому. А то що за холера, він дивиться чужеї люди і скамудить. Ганна Степанівна: І і от так і во живемо, дівчетка, то ще не знаю вам, що вже казати, все добре.Угу.Главне, щоб Господь дав здоров'я. Мілена: Добре, дякуємо тоді дуже за інтерв'ю. Нам була корисна ця інформація. Дякуємо!