Map of MemoryDigital heritage archive
UK · EN · DE
A project of NGO “APRI”
supported by the Gerda Henkel Foundation

Спогади про колгоспну працю, побут, повоєнні податки, заробітки в Польщі та легенду про затонулу церкву.

KP-INT-0021 · 11.10.2026

Summary

Респондентка Хомик Ганна Степанівна (80 років / ~1946 р.н.) народилася на хуторі/в селі Лукитки у багатодітній родині (п'ятеро дівчат). Закінчила 10 класів школи в сусідньому с. Забужжя, де працювали приїжджі вчителі (зокрема Паша Федорівна). Ще до 18 років вийшла заміж і переїхала до с. Гороховище. Її чоловік після трьох років служби в армії (в Росії) вивчився у Львові на кіномеханіка та все життя працював на двох роботах — шофером молоковоза (возив молоко до Любомля) і сільським кіномеханіком. Їхній син став учителем і директором школи, а троє внуків (Андрійко, Сергійко та Оля) здобували чи здобувають освіту у Володимирському педучилищі. Близько 12 років тому подружжя купило окрему хату в Гороховищі у господаря, який виїхав до Білорусі. Ганна Степанівна працювала в колгоспі дояркою, у ланці (рвала льон) та листоношею. Колгоспні часи згадує прихильно через наявність техніки для обробітку городів і жнив та активне дозвілля молоді, хоча нині родина має власні трактори (саморобний, «Володимирець» та «Білорус»). Оповідачка пам'ятає важкі повоєнні грошові податки на худобу та фруктові дерева (які сплачували рублями за квитанціями) і пізнішу картково-талонну систему. Вона також ділиться сучасними реаліями: низькими пенсіями (4 000 грн у неї та 5 000 грн у чоловіка), веденням господарства та збором молока в селян разом із вчителькою Людмилою Володимирівною по 9 грн/л із затримками виплат. У спогадах висвітлено поїздки велосипедом («ровером») до Польщі для продажу ягід і сезонних підробітків (збір вишень, мазання хат), приязне ставлення поляків, а також чутки про події Волинської трагедії в с. Острівки та виселення батьків сусідів на Сибір. Окремо описано релігійне життя (відвідування церкви біля Західного Бугу в Забужжі, традиція колоти кабанчика на Різдво, випікання пасок і писанкарство воском на Пасху), закриття лікарні в Забужжі, звернення до молитовниці-знахарки в с. Вербівка та місцеву легенду про церкву, що пішла під воду і дзвони якої досі чути в лісі в напрямку Любомля.

Transcript

Мілена: Доброго дня, мене звати Мілена. Я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і переселених поселень, поселенців цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung . Я б хотіла записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точніше зберегти вашу розповідь, запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашою письмовою згодою,яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше за номером телефону, який там вказаний. Мілена: Дивіться, от що ви можете розказати про село? Ганна Степанівна: Ну що, село... Я жила раніше, село було Лукитки. Там було село маленьке, зараз такий хуторець. Прийшла заміж сюда, в Гороховище. Ще була молодою... Ще й 18-літній не було навіть, кончила школу. Чоловік в мене добрий. Я з чоловіком живу за ним, як за каменною стіною.Рубив на двох роботах, ми були заділачені, я була всім. Вранці узяв молоко все життя, і в обід два рази в любоміль їздив на сутки, а ввечері ставив кіно. І от так ми на тих кінові і познайомилися, і ми таки поженилися, і так ми живемо. О. А зараз трошки вже він, як то вже старіший, то трошки прислабив, то не може нічого з вами поговорити. І от так мені здається, колись жило добре, бо були молодії, були весіли... Було весело, був колгосп. А зараз троха вже не так, бо вже старіші. Але нащо того, щоб щось купити, то зараз набагато ліпше. Каждого вторка в нас базар. Привозять, що хочете.Купуй, скільки хочеш. Раньше не було ні сметани, ні було ні молока, ну не було його. Узяв два рази чоловік молоковозом в любойіль, но не було ні сметани, ні маюнезу, нічого. А зараз як базар навезе,то сметани, молока хоч зябрами хапай. Все є на світі. Тільки грошей, така маленька пенсія. Ну що ж,40 тисяч пенсії? Маргарита: Жах. Ганна Степанівна: Ну. О. Ну а дід мій получає 5 тисяч, бо він на двох роботах робив. А я тільки 4 тисячі. Ну то що зараз ті дітки, зараз гроші... На зараз на такий зараз ціни. Маю сина. Син в мене такий розумний. Вчитель, директор школи. Маю трое внуків. Два хлопчики і одна дівчина. Два хлопчики виучлися в Володимирському педучилищі. А зараз учиться третя дівчинка, Оля, то училися хлопці Андрійко і Сергійко, а зараз учиться внучка Оля тоже там само в тім педучилищі. Всі в мене внуки розумні, і син розумний, чоловік добрий. Ну що я вам щас скажу, дітки? Мілена: От ви кажете, при колгоспі було добре. От що, чому так було? Ганна Степанівна: Бо... бо знаєте, що було? Були комбайни в колгоспі, були трактори. Нам не треба було нічим журитися. Скажем, трактора найдем до бригадіра чи в колгосп — і трактором огорода виоре. І комбайн викосить... тою стернь, жнива, що ми не знали колись за два-за три дні. А зараз треба, знаєте, все своє мати. І все накупили. Маємо два-три трактори, ідем самробний. Два таких — Володимирєц і той... Білорус. То живемо добре. Але ми, знаєте, і робимо. І як хто, якщо сім'я дружна,то вона й робить, все складає до купки до купки, то воно все і є. То і жити добре при роботі у власті.Як той, що шукає горілку, той що папіроси курить, то що ти йому зробиш? Мій дід не покурив,мій дід не пропив ні стопки горілки, нічого. Вообще я живу, як за каменною стіною жила. Но зараз вже все. Мілена: Угу. А от ким він раніше працював, ваш чоловік? Ганна Степанівна: Шофером на молоковозів. І кіномеханіком. Учився у Львові на кіномеханіка. Зразу після армії він учився. І от сей час, і ми так жили. То я не скажу, мені добре і раніше, і добре зараз, бо ми робимо. Все тако дві неділі, як кубилку здали, ще корову тримає тако на прив'язі, ото вудела прив'язала. Ще я молоко приймаю у села. Такого мало хто носить, бо зовсім мало, бо нема коров, бо всі на прив'язі корови. То нема, то ж жінка і вчителька носить, Людмила Володимирівна, і я. Ми тако вдвох. Але гроші не платять. За серпень місяць ми грошей не получали за молоко. І по 9 грн за літра. Маргарита: Капец. Ганна Степанівна: Ну. І і во. Дехто тримають корову, то продають людям, між собою купляють люди. А ми, я во сей час здаю молоко. Я все як прийшла сюда, як стали ми робити. І до яркою робила, і на пошті робила, газети розносила. Все життя ми робимо. Той, хто робить, той і має. Хто не лінується робити. Мілена: Угу. А от яка у вас освіта? Ганна Степанівна: В мене? 10 класів. Бо я ще у червні худила, їздила з Горовиця за Божа в школу. Тут з сусідами. Навіть остивого чоловіка ще ми хату купили, бо ми жили раніше разом всі. Але знаєте, як то по-фера. Кажний живе отдельно. Син собі з невісткою отдельно, а ми собі кидом отдельно живем. І стараємося, щоб було. Я ніколи в нас нема, щоб на дворі в нас було сміття, ми ніколи не маємо. Ми все стараємося, все робимо. У нас нема своботної минути. Мілена: А от вчителів, які у вас в школі були вчителі? Маргарита: Чи звідки вони були? Ганна Степанівна: Я була в забужжі худила до школи, бо в мене лукитки, то хутора, худила в забожі,то... Ой, ти думаєте... всі якісь такі були ще приїжджі, що з тих осила не було. Мілена: А звідки, можливо, ви знаєте, звідки приїжджали? Ганна Степанівна: Ну я, знаєте, і не пам'ятаю. О, то ще та смігавкою. Не пам'ятаю так вже всього тоже, бо ж то вже стільки років пройшло. Що ж, дев'ять мені 80 років. Мілена: А от, можливо, в мене таке відношення було вчителів до дітей? Ганна Степанівна: Ой, добре. Добре. Така була вчителька, я не знаю, вона приїжджа була, е-та во...як то її було звати, хай не я, дай Боже, пам'ять згадати. Паша Федорівна. То хай там їй буде Царство Небесне. Така була добра вчителька. Хто приїжджав, то всі добрі вчителі в нас були. Всі були приїжджі, виходили заміж в Забужі і всі такі приїжджі, бо здалека з забутських отих сіл в нас не було нікого. Мілена: А от далі, після школи, ви кудись пішли навчатися? Ганна Степанівна: Де? Я заміж пішла. Мене дід забрав. Мілена: Він мав мотоцикла, і мене привіз і сюда, і все від мене забрав. А от діда вашого... ой, чоловіка вашого, яке яка освіта? Ганна Степанівна: Він... як я кажу, кончився вісім класу, і він у Львові вчився на кіномеханіка, то після армії він учився. Мілена: А от про армію щось розказував, як там було? Ганна Степанівна: Казав, що добре. Три роки прослужив і казав, я пішов, пішов би... бо в армії добре. Мілена: А де він служив? Ганна Степанівна: Як то він вся казав? Ой... От тут і не згадай, бо там ще і дівчину мав. І хотів, щоб він там вставився. Мілена: Це в Україні, в Росії чи десь в іншому Ганна Степанівна: В Росії, по-моєму. В Росії. Коло Мора десь от... не згадай. Мілена: І от як зустрілися оцене на кіно? На кіно? Ганна Степанівна: Так, так, так. Мілена: А далі от що? Як як ви жили? Ганна Степанівна: Ну я і жила. Добре жила. Достилися, поженилися і все й жили. Мілена: А ви оцю хату вдвох купували? Ганна Степанівна: Ми хату купували тут і хазяїн взяла в Білорусії. Угу. А от в якому році хата ця куплена? Ганна Степанівна: А во 12 років тому. Маргарита: А побудовано, можливо? Ну, раніше було побудовано, можливо, знаєте, коли? Ганна Степанівна: Я не знаю. Я не знаю. Тут тоже ідем, тихо син жив, він зараз в Білорусії, і чоловік і жінка, двох вони жили, в їх тоже іден син, в мене тоже іден син, і вони батьки помирали, а той син Білорусії поїхав, і то він ми купили то. Ми його закупили всю хазяйством. Те, що в хаті є. І ще ми так нічого так не рубили, і бо щось все тих грошей не хватає, то так, то так, і так ми от тут і живем. Я можу показати комнати. Ми тут стараємося, бо й ми, бачите, я не ждала, що ота приїде, а то що за холера? Ганна Степанівна: Думаю, що за такі люди прийшли, вже баба вхоплять. Мілена: А от ви пам'ятаєте, можливо, податки на худобу та на фруктові дерева? Було таке? Ганна Степанівна: Було. Було. Мілена: А можете розказати? Ганна Степанівна: Ну, я знаю, що було на фруктових деревах було, і на худобу було б. То я то пам'ятаю, я ще вдома була, то я пам'ятаю, що були такі великі податки і треба було все платити. Мілена: А от чим їх платили? Ганна Степанівна: Я знаю, якісь бо то вже було давно, я, знаєте, добре так і не пам'ятаю її, чим як платили, ну лиш платили грішми. Були такі квитанції і платили, бо гроші ж тоді було трудно, коли жили ж бідно, не так, як ми зараз живемо. Мілена: А які гроші були? Ну, в плані рублі там... Ганна Степанівна: Рублі. Рублі були, рублі. Маргарита: А можливо, пам'ятаєте перехід на талони трішки пізніше? Ганна Степанівна: Пам'ятаю на талони. То талони то такі були бумажки. Ну так, так, так. Це та бумажки. Їх було там купа мені. Не такі були дешеві. Мілена: А от, можливо, вам хтось розказував Друга світова війна? От знаєте щось про неї? Ганна Степанівна: Ой, ні, я про війну не знаю. Мілена: А можливо, вам розказували? Ганна Степанівна: То розказу я не знаю, я про війну нічого не знаю. Я тако знаю, як була война, то була біда. І зараз, щоб Господь дав, щоб война кончилася, ото саме главне. Мілена: А волинська трагедія? Різанина між українцями та поляками? Ганна Степанівна: То я не я не я чула таке, то була Оля Устрівків ото села. Я чула таке. Мілена: А що вона розказувала? Ганна Степанівна: Ну розказували, що щось били і одне других, хто бив господарів, знає. Мілена: А от, можливо, в селі хтось жили якісь інші нації? От поляки, євреї, німці? Ганна Степанівна: Нє, нє, тут таких не було, по-моєму. Мілена: А навколо? Ганна Степанівна: Я таких, щоб німців я ні Ну не стільки німці, може поляки, може росіяни, може євреї. Ганна Степанівна: Нє, я щось не знаю. Ну хіба українці. Мілена: Де ви жили? От на хуторах хто там жив? Ганна Степанівна: Ну наша хата теж так, там була, де я жила, так трошки так як то тако збоку, як то хуторець, як то збоку ми жили. Мілена: А от чому ви переїхали з хутора? Ганна Степанівна: А то там в нас, ну як, я вийшла заміж, а батьки помирали. Так і хати стоять і досі.Ага. Мілена: А от можливо, ви знаєте, що от людей один період часу селяли з хуторів в села? Ганна Степанівна: Ну казали, що було колись таке, но я того не пам'ятаю. Мілена: А от можливо, вам хтось розказував, чому так траплялося? Ганна Степанівна: Ну я не знаю. Бо в колгосп, кажіть, щоб колгосп робили, ну щоб колгосп будували ж, але за колгоспу було добре. Мені здається, би де не було так нам, бо. Маргарита: А гітували якось вступати в той колгосп? Ну от чи є чи ставили когось? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: Це все добровільно? Ганна Степанівна: Добровільно, добровільно, шли, я знаю. Мої батьки казали, що вони після добровільно. І що казали, то от давали в колгосп добровільно. Казали всім, що буде добре. І так і було, ой, добре, мені кажуть, що добре було, а весело було. Бо було людей дуже. Всі молоді,дискотеку вальйово. Мілена: А от як проходило ваше дитинство? Ганна Степанівна: Дитинство? Так. Міцко добре. В мене були сильно добрі батьки. В нас було п'ять дівчат. Я сама менша. Там ще сталося тако дві: я і з 46-го, і сестра 44-го року, ти вже в засвітах.Валівіцько добрі батьки, в нас була така добра доба, нас так добре гляділи. Ми такий вихов, вони нас тако водили в церкву. Мілена: А от церква, вона яка тут була? І де вона була? Ганна Степанівна: В Забужі. Вона досі стоїть коло Буга, бо там були і бачили, коло бога стоїть, що зараз вона так як то та церква українська, як перейшли українську. Мілена: А раніше яка вона була? Ганна Степанівна: Отака була, що і руська, і і усі ходили, всі разом гуртом. Мілена: А от були люди, які не ходили в церкву, ой, навпаки ходили в церкву і їм казали: "Ви ходите в церкву, ви повинні щось державі дати". От агітували їх якось в цій церкві? Ганна Степанівна: Нє. Ми просто зайдемо, свічки купимо, помолимося, та й все. Та й йде баба нас веде додому за руку. Мілена: А от, можливо, з дитинства ігри якісь пам'ятаєте? У кого? За забавки. Ганна Степанівна: А-а, то скакали, то небо, то ще щось там придумали. Мілена: А от як вони називались? Ганна Степанівна: Ну так крайду і малювали, і казали, що то якось тако скакали. І все, як то діти,через почува. Маргарита: А от свята були якісь у вас тоді? Ганна Степанівна: Ну були та і що завжди. А от як вони проходили, особливо, можливо, святкували?Або називались вони тут по-іншому? Ганна Степанівна: Ну як, то Пасха, то Різдво, от такий от свята, то Трійця літом. Тут по тих час, от ну я знаю, Різдво то 7 січня, а Пасха то якось там розраховують. Мілена: А от як вони у вас проходили свята? От як Різдво проходило? Ганна Степанівна: Ой, добре. Мілена: Можете розказати традиції, можливо? Ганна Степанівна: Ну який традиції? Кололи кабанчика перед Різдвом завжди, якого не кололи?Кололи кабанчика, було, що і готували все, і гості приходили, і і сестри приходили і з дітьми. І а нас ж було всіх п'ятеро, то ж знаєте, як то весело, а скільки діти були. Мілена: Тепер так нема? Ганна Степанівна: Ну стало бо та війна там щось помішала. Господь їм не знає. Маргарита: Ви, можливо, знаєте тут якесь ремесло, от там землеробство, то реліквії там десь проходило? Чи чим займались тут? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: А от, можливо, люди брали якусь свою продукцію і возили кудись продавати? Мілена: В любомля, в Польщу, кудись Забужжя те саме? Ганна Степанівна: Ну то ж возили, то я ровером везла у Польщу, взяли я з тої хати їздила в Польщу продавати. А от що продавали? Ганна Степанівна: А що продавали? А ягоди. Отаке во, своє. То А діти хтось у Польщу на заробітки? Ганна Степанівна: Нє, нє, в Польщу на заробітки? То я чи я їздила в Польщу? Мілена: Ну, можливо, ви, можливо, хтось із знайомих? Ганна Степанівна: А, ну то ні, ніхто так не їздив в Польщу. То я ми їздили в Польщу роверами, а я тут ще з однією жінкою, вона вже померла, то ми і вишні рвали, і полякам хати мазали, щоб щось заробити. Мілена: І от людина така, що вона хоче робити, вона така, що вона То ж знаєте, всяких людей, і всяких людей треба. Мілена: А от як поляки до вас відносилися? Ганна Степанівна: Ой, добре. Добре відносилися до нас поляки. Все було добре. Мілена: А от, можливо, ви з кимось там спілкувалися з поляків? Ганна Степанівна: Нє. Нє, так. Там знаєте, така була бабуся, ми там до неї ж ходили там води попити,та й все. Мілена: Все. Я вже хвате. Я вже вам все розказала, дівчата. Мілена: Можливо, ви ще щось хочете нам розказати, чого ми у вас ще не спитали? Ганна Степанівна: Е-е... Я от все питайтеся, я все розказала. Маргарита: А, можливо, вам розповідали якісь історії, казки, переповіді, ну може байки, або, я не знаю, у вас якісь пісні були особливі, вірші, може, ну щось? Ганна Степанівна: Ой, то колись то було, але то вже було давно. Така можете вспомнити? Ганна Степанівна: То вже я вам трохи розказала, дівчата, то вже ще до кого їдьте. Маргарита: Можливо, я не знаю, тут якийсь хор був, наприклад, чи от чи чи в церкві заспівали щось,може? Ганна Степанівна: Нє, в церкві то ми не співали. Мілена: Ну, або просто, або не з хору в церкві? Не обов'язково в церкві, може просто в школі десь забирався гурток. Ганна Степанівна: Ну то в школі то збирає, то в школі співали. Мілена: А що співали? Ганна Степанівна: Ой, пові вітру на... Нє, як то, ой, забулася вже я, вже давно. Одна з співали пісню "Реве та стогне Дніпр широкий", таку хорошу хлопці в нас так співали, дівчата так співали. Маргарита: А от, можливо, коли молодшими були, ходили от казалось, що тут річка є, ну можливо,туди ходили так якось пограватись? На річку? Ганна Степанівна: То в нас тут річки нема. У нас тут і друге озеро є. Мілена: Ну, озеро. Ганна Степанівна: То ми там ходили, то були тако так по гриби ходили, то Полісся громади, то то тако там бачили. Мілена: А от, можливо, знаєте, що нам розповідала одна легенда, що стояла церква десь тут і пішла під воду, а потім в любомлі з'явилася. Знаєте? А от можете ви нам розказати, можливо, ви також знаєте щось про це? Ганна Степанівна: Ну я не знаю, тако всі кажуть, і раніше тако вже ж бо ж богато років, е то ж бо вже пройшло 80, то знаєте, такого, ну рувець такий. І є такий рувець, і через ліс такого, таке в шторм любовля. Мілена: І ота церква там стояла і зникла? Ганна Степанівна: Так, так кажуть, що зникла. І якщо тихо зайти, якщо, кажуть, свято і тихо тако зайти, чи може і так хоч і не свято, е то так як то дзвони чути. Мілена: А от можливо, ще якісь такі легенди є? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: Чи тільки церква і все? Ганна Степанівна: Церква тіко. Мілена: А от знаєте щось, можливо, про УПА? Чули, розповідали вам, можливо, може тут десь, ну, в сусідів? Ганна Степанівна: Нє, я того не знаю. Маргарита: Ну от якісь може, я не знаю, окремо виступали люди там, я не знаю, начальники ще якісь там колгосп, наприклад? От приїжджали до вас з Любомля хтось? Ганна Степанівна: Розповідали щось, розказували? Ганна Степанівна: Нє. В нас тим теж там такось приїжджали раз, то футора сховалися тут у нас з дідом, е то то ми були в газету, а так то ніхто, та ж приїжджі. Хоть були кореспонденти в нас. Мілена: А той, а може, пам'ятаєте там лікарні якісь медпункти? От, я не знаю, знахарі, лікарі були? Маргарита: Ну то в нас медпункт є, ну як його закрити? А раніше? Ганна Степанівна: Раньше? Ну то вже давно трохи в нас є. Мілена: Ні, от і була в Забужі лікарня. Оту дитинстві, можливо, вас водили до того медпункту,можливо, до вас лікарі приходили? Ганна Степанівна: То мене водили в Забужі, там була лікарня, тако її закрили. Мілена: А чого її закрили? Ганна Степанівна: Я не знаю. Мілена: А от знахарі якісь були місцеві? От дар якийсь у них такий провідницький? Або щось подібне? Ганна Степанівна: Бул у селі Вербівка була така жінка, яка молилася, до неї всі ходили. Була така жінка, яка. Мілена: І от вона допомагала? Ганна Степанівна: Допомагала. Мілена: А як допомагала? Ганна Степанівна: Як помолитися, і перестане боліти зуби, нога. Мілена: Ну тобто зуби лікували люди і йдуть до других, ходили і лікували зуби. Мілена: Бо то тих докторів, де вони були? Колись колись колись давно ще, давно болели. Ганна Степанівна: Ой, колись було, я вся кажу, добре жити, ліпше було веселіше, бо було більше людей дуже. Мілена: Всі молоді, дискотека була. Маргарита: А то може, знаєте, хтось кудись дівся? От чому приїжджають, я не знаю, чого люди звідси переїжджали тоді? Мілена: І чи були раніше, наприклад, от переселення конкретні кудись, от може когось відселяли навмисно? Ганна Степанівна: Я не знаю. Мілена: А от можливо, знаєте, що на Сибір людей відправляли? Ганна Степанівна: Тут таке кажуть, тут є той чоловік, що це, може, до його заходили, його жінка Галя у нас люба, і він. До їх зайдіть, бо то вони там були їхні батьки були на Сибірі. А в нас було все. Мілена: То їх повернулись? Ганна Степанівна: Повернулися. Вже вони в засвітах. А в нас все було добре. Мої батьки були спокойні, мої були такі були добрі. Вони... Мілена: А от чому у їх, можливо, знаєте, на Сибір відправили? Ганна Степанівна: Ну, щось таке, я не знаю, я не то треба їх писатись. Я не знаю. Мілена: Я того не знаю. Як там воно було і що воно було, Господь і ден тико знає. Мілена: То от пам'ятаєте, вже як ви працювали, от де ви працювали, ким? Ганна Степанівна: Я ж кажу, я працювала троха дояркою, троха на пошті, газети розносила. Мілена: А де ви дояркою працювали? Ганна Степанівна: А во в своїм топлокахозі, отут стоїть туда в колхоз, колхоз розвалився. І я робила. Мілена: А от після колгоспу ви де працювали? Ганна Степанівна: І в ланки робила. Як колгоспної то в ланки була ланка колись. І ходили, і рубели, і льон рували, і все рубели. Молодії були. Гроші ж треба було заробити. Мілена: А от чоловік ваш, він говорите рощвозив, нічого не робив, ну більш ніде не працював, тільки оци молоко розвозив? Ганна Степанівна: І кіно ставів вечір. Мілена: А от чому він кіно став? У нього, можливо, посада якась була така? Ганна Степанівна: Ну я не знаю, він просто він вивчівся на кіномеханіка і став і став робити. Ганна Степанівна: І от і став кіно ставити, і ще дала йому машину, бо він робив, він горілки не пив, і не курив, і нічого. Надйожна людина, а знаєте? Мілена: А от він розповідав, як його служба в армії проходила? Ганна Степанівна: Казав, що добре. Мілена: Угу. А от можливо, якісь смішні ситуації в нього там були? Ганна Степанівна: Нє, нічого таке не казав. Ну звичайна служба? Звичайна служба. Мілена: А чому ви двір такий гарний робите, давно? Ганна Степанівна: Ой! Що? Двір гарний, чого робите? Ми так завжди робимо. Мілена: Ну а от хто це вирізав з дерева чи чого вони? Маргарита: Ну. О. А дуже крутий дід. Ганна Степанівна: А, як ми жили ми там, і я підкаво там зараз син ставиться з невісткою, а ми сюда перейшли, а я от люблю, щоб було хороше. В нас там було, я люблю по-раду. Як не доплю, не доїм, а щоб поряд був. Люблю покрасити все, щоб мені було не селянська жилка любить робити. Маргарита: Ну а можливо, сусіди ваші, вони так само влаштовували там двори чи якось от схоже? Ганна Степанівна: Нє, то трохи там сусіди то трохи не так. Ну як то? Може, як хто хоче же. Маргарита: Ну у вас однакові будинки приблизно були чи ні? Ганна Степанівна: А но будинки то вони так більш-менш, я знаю, бо ж то колешні хати, ще тут такий новий в нас ніхто їх не ставив, там десь є ото десь є однава хата, там може там були тоді от в кінці села Віттомосікні були Васьше Єзавель.: То тепер же ж не так, тепер хороше. А ми по-колишньому от такого живемо помаленьку. Мілена: А от, можливо, пам'ятаєте п'ятирічка забудова? Ганна Степанівна: Ой, я не знаю про такого, то я щось не знаю то забудову. Мілена: А от можливо щось змінилось, коли влада змінилася? Змінилася, коли у 1991 році Україна стала незалежною? Маргарита: Ну не обов'язково у 1991 році, ну, можливо, Хрущова, як влада перейшла? Ганна Степанівна: Я знаю, мені завжди добре. Мені би трохи гроші платили, я дальше роблю сама і все, і докупки складаю і тако всього. Мілена: От можливо, якраз різниця якась з'явилась, от зарплата побільшала або поменшала, ще щось,можливо, до людей інше відношення стало, плата змінилася, ну це ж не просто так змінилась влада і все в старом. Ганна Степанівна: Я не знаю, мені то нічого, мені кажуть, мені то було все добре. Мені я не скажу, що мені було бідно. Мілена: Угу. А можливо продукція якась стала більше завозитися? Ганна Степанівна: Ну продукцію то зараз завозять, ой кожна вторка привозять її. Я тако мав гроші,деху ще хто добавив більше грошей. Знаєте, таблетки то й дешеві, не дешеві, дорогиє, і ліки дорогиє, і на все треба, а взяв в таких руках, то треба трохи потримати організм, так він вже не буде вже. А так воно не б'ється. В мене тиск, і я о і і брослети ношу і все, а ліки робити треба. Угу. Мілена: А от раніше які були ліки раніше тут у вас? Ганна Степанівна: Да, чим ми лікувалися? П'ю таблетки тинорі в тиску. Мілена: А раніше, можливо, травами якимись? Ганна Степанівна: Нє, нє, тілько таблетками, а зараз трио триоп'ю тоже таблетки, бо вже зараз вже тиск більший, то треба сильніші ліки. Мілена: А можливо, як у вас Івана Купала проходило? Або Пасха? Ці свята. Ганна Степанівна: Ну Пасха проходила тож добре. Пасха то була, знаєте, весело, бо то Пасха.Батечка приїзжав. Ганна Степанівна: Ми малюємо воском, красимо яйця, і таке і фарбуємо. Було ой, на Пасху то весело,бо то ще весна, бо Різдво то то ще зима. Мілена: А от як ви паски пели? Ганна Степанівна: В печі. Пекли, та як права. Мілена: Ну, можливо, у вас якісь рецепти свої? Ганна Степанівна: Нє, я тако по-простому. А то що за холера, він дивиться чужеї люди і скамудить. Ганна Степанівна: І і от так і во живемо, дівчетка, то ще не знаю вам, що вже казати, все добре.Угу.Главне, щоб Господь дав здоров'я. Мілена: Добре, дякуємо тоді дуже за інтерв'ю. Нам була корисна ця інформація. Дякуємо! Мілена: Доброго дня, мене звати Мілена. Я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і переселених поселень, поселенців цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung . Я б хотіла записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точніше зберегти вашу розповідь, запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашою письмовою згодою,яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше за номером телефону, який там вказаний. Мілена: Дивіться, от що ви можете розказати про село? Ганна Степанівна: Ну що, село... Я жила раніше, село було Лукитки. Там було село маленьке, зараз такий хуторець. Прийшла заміж сюда, в Гороховище. Ще була молодою... Ще й 18-літній не було навіть, кончила школу. Чоловік в мене добрий. Я з чоловіком живу за ним, як за каменною стіною.Рубив на двох роботах, ми були заділачені, я була всім. Вранці узяв молоко все життя, і в обід два рази в любоміль їздив на сутки, а ввечері ставив кіно. І от так ми на тих кінові і познайомилися, і ми таки поженилися, і так ми живемо. О. А зараз трошки вже він, як то вже старіший, то трошки прислабив, то не може нічого з вами поговорити. І от так мені здається, колись жило добре, бо були молодії, були весіли... Було весело, був колгосп. А зараз троха вже не так, бо вже старіші. Але нащо того, щоб щось купити, то зараз набагато ліпше. Каждого вторка в нас базар. Привозять, що хочете.Купуй, скільки хочеш. Раньше не було ні сметани, ні було ні молока, ну не було його. Узяв два рази чоловік молоковозом в любойіль, но не було ні сметани, ні маюнезу, нічого. А зараз як базар навезе,то сметани, молока хоч зябрами хапай. Все є на світі. Тільки грошей, така маленька пенсія. Ну що ж,40 тисяч пенсії? Маргарита: Жах. Ганна Степанівна: Ну. О. Ну а дід мій получає 5 тисяч, бо він на двох роботах робив. А я тільки 4 тисячі. Ну то що зараз ті дітки, зараз гроші... На зараз на такий зараз ціни. Маю сина. Син в мене такий розумний. Вчитель, директор школи. Маю трое внуків. Два хлопчики і одна дівчина. Два хлопчики виучлися в Володимирському педучилищі. А зараз учиться третя дівчинка, Оля, то училися хлопці Андрійко і Сергійко, а зараз учиться внучка Оля тоже там само в тім педучилищі. Всі в мене внуки розумні, і син розумний, чоловік добрий. Ну що я вам щас скажу, дітки? Мілена: От ви кажете, при колгоспі було добре. От що, чому так було? Ганна Степанівна: Бо... бо знаєте, що було? Були комбайни в колгоспі, були трактори. Нам не треба було нічим журитися. Скажем, трактора найдем до бригадіра чи в колгосп — і трактором огорода виоре. І комбайн викосить... тою стернь, жнива, що ми не знали колись за два-за три дні. А зараз треба, знаєте, все своє мати. І все накупили. Маємо два-три трактори, ідем самробний. Два таких — Володимирєц і той... Білорус. То живемо добре. Але ми, знаєте, і робимо. І як хто, якщо сім'я дружна,то вона й робить, все складає до купки до купки, то воно все і є. То і жити добре при роботі у власті.Як той, що шукає горілку, той що папіроси курить, то що ти йому зробиш? Мій дід не покурив,мій дід не пропив ні стопки горілки, нічого. Вообще я живу, як за каменною стіною жила. Но зараз вже все. Мілена: Угу. А от ким він раніше працював, ваш чоловік? Ганна Степанівна: Шофером на молоковозів. І кіномеханіком. Учився у Львові на кіномеханіка. Зразу після армії він учився. І от сей час, і ми так жили. То я не скажу, мені добре і раніше, і добре зараз, бо ми робимо. Все тако дві неділі, як кубилку здали, ще корову тримає тако на прив'язі, ото вудела прив'язала. Ще я молоко приймаю у села. Такого мало хто носить, бо зовсім мало, бо нема коров, бо всі на прив'язі корови. То нема, то ж жінка і вчителька носить, Людмила Володимирівна, і я. Ми тако вдвох. Але гроші не платять. За серпень місяць ми грошей не получали за молоко. І по 9 грн за літра. Маргарита: Капец. Ганна Степанівна: Ну. І і во. Дехто тримають корову, то продають людям, між собою купляють люди. А ми, я во сей час здаю молоко. Я все як прийшла сюда, як стали ми робити. І до яркою робила, і на пошті робила, газети розносила. Все життя ми робимо. Той, хто робить, той і має. Хто не лінується робити. Мілена: Угу. А от яка у вас освіта? Ганна Степанівна: В мене? 10 класів. Бо я ще у червні худила, їздила з Горовиця за Божа в школу. Тут з сусідами. Навіть остивого чоловіка ще ми хату купили, бо ми жили раніше разом всі. Але знаєте, як то по-фера. Кажний живе отдельно. Син собі з невісткою отдельно, а ми собі кидом отдельно живем. І стараємося, щоб було. Я ніколи в нас нема, щоб на дворі в нас було сміття, ми ніколи не маємо. Ми все стараємося, все робимо. У нас нема своботної минути. Мілена: А от вчителів, які у вас в школі були вчителі? Маргарита: Чи звідки вони були? Ганна Степанівна: Я була в забужжі худила до школи, бо в мене лукитки, то хутора, худила в забожі,то... Ой, ти думаєте... всі якісь такі були ще приїжджі, що з тих осила не було. Мілена: А звідки, можливо, ви знаєте, звідки приїжджали? Ганна Степанівна: Ну я, знаєте, і не пам'ятаю. О, то ще та смігавкою. Не пам'ятаю так вже всього тоже, бо ж то вже стільки років пройшло. Що ж, дев'ять мені 80 років. Мілена: А от, можливо, в мене таке відношення було вчителів до дітей? Ганна Степанівна: Ой, добре. Добре. Така була вчителька, я не знаю, вона приїжджа була, е-та во...як то її було звати, хай не я, дай Боже, пам'ять згадати. Паша Федорівна. То хай там їй буде Царство Небесне. Така була добра вчителька. Хто приїжджав, то всі добрі вчителі в нас були. Всі були приїжджі, виходили заміж в Забужі і всі такі приїжджі, бо здалека з забутських отих сіл в нас не було нікого. Мілена: А от далі, після школи, ви кудись пішли навчатися? Ганна Степанівна: Де? Я заміж пішла. Мене дід забрав. Мілена: Він мав мотоцикла, і мене привіз і сюда, і все від мене забрав. А от діда вашого... ой, чоловіка вашого, яке яка освіта? Ганна Степанівна: Він... як я кажу, кончився вісім класу, і він у Львові вчився на кіномеханіка, то після армії він учився. Мілена: А от про армію щось розказував, як там було? Ганна Степанівна: Казав, що добре. Три роки прослужив і казав, я пішов, пішов би... бо в армії добре. Мілена: А де він служив? Ганна Степанівна: Як то він вся казав? Ой... От тут і не згадай, бо там ще і дівчину мав. І хотів, щоб він там вставився. Мілена: Це в Україні, в Росії чи десь в іншому Ганна Степанівна: В Росії, по-моєму. В Росії. Коло Мора десь от... не згадай. Мілена: І от як зустрілися оцене на кіно? На кіно? Ганна Степанівна: Так, так, так. Мілена: А далі от що? Як як ви жили? Ганна Степанівна: Ну я і жила. Добре жила. Достилися, поженилися і все й жили. Мілена: А ви оцю хату вдвох купували? Ганна Степанівна: Ми хату купували тут і хазяїн взяла в Білорусії. Угу. А от в якому році хата ця куплена? Ганна Степанівна: А во 12 років тому. Маргарита: А побудовано, можливо? Ну, раніше було побудовано, можливо, знаєте, коли? Ганна Степанівна: Я не знаю. Я не знаю. Тут тоже ідем, тихо син жив, він зараз в Білорусії, і чоловік і жінка, двох вони жили, в їх тоже іден син, в мене тоже іден син, і вони батьки помирали, а той син Білорусії поїхав, і то він ми купили то. Ми його закупили всю хазяйством. Те, що в хаті є. І ще ми так нічого так не рубили, і бо щось все тих грошей не хватає, то так, то так, і так ми от тут і живем. Я можу показати комнати. Ми тут стараємося, бо й ми, бачите, я не ждала, що ота приїде, а то що за холера? Ганна Степанівна: Думаю, що за такі люди прийшли, вже баба вхоплять. Мілена: А от ви пам'ятаєте, можливо, податки на худобу та на фруктові дерева? Було таке? Ганна Степанівна: Було. Було. Мілена: А можете розказати? Ганна Степанівна: Ну, я знаю, що було на фруктових деревах було, і на худобу було б. То я то пам'ятаю, я ще вдома була, то я пам'ятаю, що були такі великі податки і треба було все платити. Мілена: А от чим їх платили? Ганна Степанівна: Я знаю, якісь бо то вже було давно, я, знаєте, добре так і не пам'ятаю її, чим як платили, ну лиш платили грішми. Були такі квитанції і платили, бо гроші ж тоді було трудно, коли жили ж бідно, не так, як ми зараз живемо. Мілена: А які гроші були? Ну, в плані рублі там... Ганна Степанівна: Рублі. Рублі були, рублі. Маргарита: А можливо, пам'ятаєте перехід на талони трішки пізніше? Ганна Степанівна: Пам'ятаю на талони. То талони то такі були бумажки. Ну так, так, так. Це та бумажки. Їх було там купа мені. Не такі були дешеві. Мілена: А от, можливо, вам хтось розказував Друга світова війна? От знаєте щось про неї? Ганна Степанівна: Ой, ні, я про війну не знаю. Мілена: А можливо, вам розказували? Ганна Степанівна: То розказу я не знаю, я про війну нічого не знаю. Я тако знаю, як була война, то була біда. І зараз, щоб Господь дав, щоб война кончилася, ото саме главне. Мілена: А волинська трагедія? Різанина між українцями та поляками? Ганна Степанівна: То я не я не я чула таке, то була Оля Устрівків ото села. Я чула таке. Мілена: А що вона розказувала? Ганна Степанівна: Ну розказували, що щось били і одне других, хто бив господарів, знає. Мілена: А от, можливо, в селі хтось жили якісь інші нації? От поляки, євреї, німці? Ганна Степанівна: Нє, нє, тут таких не було, по-моєму. Мілена: А навколо? Ганна Степанівна: Я таких, щоб німців я ні Ну не стільки німці, може поляки, може росіяни, може євреї. Ганна Степанівна: Нє, я щось не знаю. Ну хіба українці. Мілена: Де ви жили? От на хуторах хто там жив? Ганна Степанівна: Ну наша хата теж так, там була, де я жила, так трошки так як то тако збоку, як то хуторець, як то збоку ми жили. Мілена: А от чому ви переїхали з хутора? Ганна Степанівна: А то там в нас, ну як, я вийшла заміж, а батьки помирали. Так і хати стоять і досі.Ага. Мілена: А от можливо, ви знаєте, що от людей один період часу селяли з хуторів в села? Ганна Степанівна: Ну казали, що було колись таке, но я того не пам'ятаю. Мілена: А от можливо, вам хтось розказував, чому так траплялося? Ганна Степанівна: Ну я не знаю. Бо в колгосп, кажіть, щоб колгосп робили, ну щоб колгосп будували ж, але за колгоспу було добре. Мені здається, би де не було так нам, бо. Маргарита: А гітували якось вступати в той колгосп? Ну от чи є чи ставили когось? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: Це все добровільно? Ганна Степанівна: Добровільно, добровільно, шли, я знаю. Мої батьки казали, що вони після добровільно. І що казали, то от давали в колгосп добровільно. Казали всім, що буде добре. І так і було, ой, добре, мені кажуть, що добре було, а весело було. Бо було людей дуже. Всі молоді,дискотеку вальйово. Мілена: А от як проходило ваше дитинство? Ганна Степанівна: Дитинство? Так. Міцко добре. В мене були сильно добрі батьки. В нас було п'ять дівчат. Я сама менша. Там ще сталося тако дві: я і з 46-го, і сестра 44-го року, ти вже в засвітах.Валівіцько добрі батьки, в нас була така добра доба, нас так добре гляділи. Ми такий вихов, вони нас тако водили в церкву. Мілена: А от церква, вона яка тут була? І де вона була? Ганна Степанівна: В Забужі. Вона досі стоїть коло Буга, бо там були і бачили, коло бога стоїть, що зараз вона так як то та церква українська, як перейшли українську. Мілена: А раніше яка вона була? Ганна Степанівна: Отака була, що і руська, і і усі ходили, всі разом гуртом. Мілена: А от були люди, які не ходили в церкву, ой, навпаки ходили в церкву і їм казали: "Ви ходите в церкву, ви повинні щось державі дати". От агітували їх якось в цій церкві? Ганна Степанівна: Нє. Ми просто зайдемо, свічки купимо, помолимося, та й все. Та й йде баба нас веде додому за руку. Мілена: А от, можливо, з дитинства ігри якісь пам'ятаєте? У кого? За забавки. Ганна Степанівна: А-а, то скакали, то небо, то ще щось там придумали. Мілена: А от як вони називались? Ганна Степанівна: Ну так крайду і малювали, і казали, що то якось тако скакали. І все, як то діти,через почува. Маргарита: А от свята були якісь у вас тоді? Ганна Степанівна: Ну були та і що завжди. А от як вони проходили, особливо, можливо, святкували?Або називались вони тут по-іншому? Ганна Степанівна: Ну як, то Пасха, то Різдво, от такий от свята, то Трійця літом. Тут по тих час, от ну я знаю, Різдво то 7 січня, а Пасха то якось там розраховують. Мілена: А от як вони у вас проходили свята? От як Різдво проходило? Ганна Степанівна: Ой, добре. Мілена: Можете розказати традиції, можливо? Ганна Степанівна: Ну який традиції? Кололи кабанчика перед Різдвом завжди, якого не кололи?Кололи кабанчика, було, що і готували все, і гості приходили, і і сестри приходили і з дітьми. І а нас ж було всіх п'ятеро, то ж знаєте, як то весело, а скільки діти були. Мілена: Тепер так нема? Ганна Степанівна: Ну стало бо та війна там щось помішала. Господь їм не знає. Маргарита: Ви, можливо, знаєте тут якесь ремесло, от там землеробство, то реліквії там десь проходило? Чи чим займались тут? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: А от, можливо, люди брали якусь свою продукцію і возили кудись продавати? Мілена: В любомля, в Польщу, кудись Забужжя те саме? Ганна Степанівна: Ну то ж возили, то я ровером везла у Польщу, взяли я з тої хати їздила в Польщу продавати. А от що продавали? Ганна Степанівна: А що продавали? А ягоди. Отаке во, своє. То А діти хтось у Польщу на заробітки? Ганна Степанівна: Нє, нє, в Польщу на заробітки? То я чи я їздила в Польщу? Мілена: Ну, можливо, ви, можливо, хтось із знайомих? Ганна Степанівна: А, ну то ні, ніхто так не їздив в Польщу. То я ми їздили в Польщу роверами, а я тут ще з однією жінкою, вона вже померла, то ми і вишні рвали, і полякам хати мазали, щоб щось заробити. Мілена: І от людина така, що вона хоче робити, вона така, що вона То ж знаєте, всяких людей, і всяких людей треба. Мілена: А от як поляки до вас відносилися? Ганна Степанівна: Ой, добре. Добре відносилися до нас поляки. Все було добре. Мілена: А от, можливо, ви з кимось там спілкувалися з поляків? Ганна Степанівна: Нє. Нє, так. Там знаєте, така була бабуся, ми там до неї ж ходили там води попити,та й все. Мілена: Все. Я вже хвате. Я вже вам все розказала, дівчата. Мілена: Можливо, ви ще щось хочете нам розказати, чого ми у вас ще не спитали? Ганна Степанівна: Е-е... Я от все питайтеся, я все розказала. Маргарита: А, можливо, вам розповідали якісь історії, казки, переповіді, ну може байки, або, я не знаю, у вас якісь пісні були особливі, вірші, може, ну щось? Ганна Степанівна: Ой, то колись то було, але то вже було давно. Така можете вспомнити? Ганна Степанівна: То вже я вам трохи розказала, дівчата, то вже ще до кого їдьте. Маргарита: Можливо, я не знаю, тут якийсь хор був, наприклад, чи от чи чи в церкві заспівали щось,може? Ганна Степанівна: Нє, в церкві то ми не співали. Мілена: Ну, або просто, або не з хору в церкві? Не обов'язково в церкві, може просто в школі десь забирався гурток. Ганна Степанівна: Ну то в школі то збирає, то в школі співали. Мілена: А що співали? Ганна Степанівна: Ой, пові вітру на... Нє, як то, ой, забулася вже я, вже давно. Одна з співали пісню "Реве та стогне Дніпр широкий", таку хорошу хлопці в нас так співали, дівчата так співали. Маргарита: А от, можливо, коли молодшими були, ходили от казалось, що тут річка є, ну можливо,туди ходили так якось пограватись? На річку? Ганна Степанівна: То в нас тут річки нема. У нас тут і друге озеро є. Мілена: Ну, озеро. Ганна Степанівна: То ми там ходили, то були тако так по гриби ходили, то Полісся громади, то то тако там бачили. Мілена: А от, можливо, знаєте, що нам розповідала одна легенда, що стояла церква десь тут і пішла під воду, а потім в любомлі з'явилася. Знаєте? А от можете ви нам розказати, можливо, ви також знаєте щось про це? Ганна Степанівна: Ну я не знаю, тако всі кажуть, і раніше тако вже ж бо ж богато років, е то ж бо вже пройшло 80, то знаєте, такого, ну рувець такий. І є такий рувець, і через ліс такого, таке в шторм любовля. Мілена: І ота церква там стояла і зникла? Ганна Степанівна: Так, так кажуть, що зникла. І якщо тихо зайти, якщо, кажуть, свято і тихо тако зайти, чи може і так хоч і не свято, е то так як то дзвони чути. Мілена: А от можливо, ще якісь такі легенди є? Ганна Степанівна: Нє. Мілена: Чи тільки церква і все? Ганна Степанівна: Церква тіко. Мілена: А от знаєте щось, можливо, про УПА? Чули, розповідали вам, можливо, може тут десь, ну, в сусідів? Ганна Степанівна: Нє, я того не знаю. Маргарита: Ну от якісь може, я не знаю, окремо виступали люди там, я не знаю, начальники ще якісь там колгосп, наприклад? От приїжджали до вас з Любомля хтось? Ганна Степанівна: Розповідали щось, розказували? Ганна Степанівна: Нє. В нас тим теж там такось приїжджали раз, то футора сховалися тут у нас з дідом, е то то ми були в газету, а так то ніхто, та ж приїжджі. Хоть були кореспонденти в нас. Мілена: А той, а може, пам'ятаєте там лікарні якісь медпункти? От, я не знаю, знахарі, лікарі були? Маргарита: Ну то в нас медпункт є, ну як його закрити? А раніше? Ганна Степанівна: Раньше? Ну то вже давно трохи в нас є. Мілена: Ні, от і була в Забужі лікарня. Оту дитинстві, можливо, вас водили до того медпункту,можливо, до вас лікарі приходили? Ганна Степанівна: То мене водили в Забужі, там була лікарня, тако її закрили. Мілена: А чого її закрили? Ганна Степанівна: Я не знаю. Мілена: А от знахарі якісь були місцеві? От дар якийсь у них такий провідницький? Або щось подібне? Ганна Степанівна: Бул у селі Вербівка була така жінка, яка молилася, до неї всі ходили. Була така жінка, яка. Мілена: І от вона допомагала? Ганна Степанівна: Допомагала. Мілена: А як допомагала? Ганна Степанівна: Як помолитися, і перестане боліти зуби, нога. Мілена: Ну тобто зуби лікували люди і йдуть до других, ходили і лікували зуби. Мілена: Бо то тих докторів, де вони були? Колись колись колись давно ще, давно болели. Ганна Степанівна: Ой, колись було, я вся кажу, добре жити, ліпше було веселіше, бо було більше людей дуже. Мілена: Всі молоді, дискотека була. Маргарита: А то може, знаєте, хтось кудись дівся? От чому приїжджають, я не знаю, чого люди звідси переїжджали тоді? Мілена: І чи були раніше, наприклад, от переселення конкретні кудись, от може когось відселяли навмисно? Ганна Степанівна: Я не знаю. Мілена: А от можливо, знаєте, що на Сибір людей відправляли? Ганна Степанівна: Тут таке кажуть, тут є той чоловік, що це, може, до його заходили, його жінка Галя у нас люба, і він. До їх зайдіть, бо то вони там були їхні батьки були на Сибірі. А в нас було все. Мілена: То їх повернулись? Ганна Степанівна: Повернулися. Вже вони в засвітах. А в нас все було добре. Мої батьки були спокойні, мої були такі були добрі. Вони... Мілена: А от чому у їх, можливо, знаєте, на Сибір відправили? Ганна Степанівна: Ну, щось таке, я не знаю, я не то треба їх писатись. Я не знаю. Мілена: Я того не знаю. Як там воно було і що воно було, Господь і ден тико знає. Мілена: То от пам'ятаєте, вже як ви працювали, от де ви працювали, ким? Ганна Степанівна: Я ж кажу, я працювала троха дояркою, троха на пошті, газети розносила. Мілена: А де ви дояркою працювали? Ганна Степанівна: А во в своїм топлокахозі, отут стоїть туда в колхоз, колхоз розвалився. І я робила. Мілена: А от після колгоспу ви де працювали? Ганна Степанівна: І в ланки робила. Як колгоспної то в ланки була ланка колись. І ходили, і рубели, і льон рували, і все рубели. Молодії були. Гроші ж треба було заробити. Мілена: А от чоловік ваш, він говорите рощвозив, нічого не робив, ну більш ніде не працював, тільки оци молоко розвозив? Ганна Степанівна: І кіно ставів вечір. Мілена: А от чому він кіно став? У нього, можливо, посада якась була така? Ганна Степанівна: Ну я не знаю, він просто він вивчівся на кіномеханіка і став і став робити. Ганна Степанівна: І от і став кіно ставити, і ще дала йому машину, бо він робив, він горілки не пив, і не курив, і нічого. Надйожна людина, а знаєте? Мілена: А от він розповідав, як його служба в армії проходила? Ганна Степанівна: Казав, що добре. Мілена: Угу. А от можливо, якісь смішні ситуації в нього там були? Ганна Степанівна: Нє, нічого таке не казав. Ну звичайна служба? Звичайна служба. Мілена: А чому ви двір такий гарний робите, давно? Ганна Степанівна: Ой! Що? Двір гарний, чого робите? Ми так завжди робимо. Мілена: Ну а от хто це вирізав з дерева чи чого вони? Маргарита: Ну. О. А дуже крутий дід. Ганна Степанівна: А, як ми жили ми там, і я підкаво там зараз син ставиться з невісткою, а ми сюда перейшли, а я от люблю, щоб було хороше. В нас там було, я люблю по-раду. Як не доплю, не доїм, а щоб поряд був. Люблю покрасити все, щоб мені було не селянська жилка любить робити. Маргарита: Ну а можливо, сусіди ваші, вони так само влаштовували там двори чи якось от схоже? Ганна Степанівна: Нє, то трохи там сусіди то трохи не так. Ну як то? Може, як хто хоче же. Маргарита: Ну у вас однакові будинки приблизно були чи ні? Ганна Степанівна: А но будинки то вони так більш-менш, я знаю, бо ж то колешні хати, ще тут такий новий в нас ніхто їх не ставив, там десь є ото десь є однава хата, там може там були тоді от в кінці села Віттомосікні були Васьше Єзавель.: То тепер же ж не так, тепер хороше. А ми по-колишньому от такого живемо помаленьку. Мілена: А от, можливо, пам'ятаєте п'ятирічка забудова? Ганна Степанівна: Ой, я не знаю про такого, то я щось не знаю то забудову. Мілена: А от можливо щось змінилось, коли влада змінилася? Змінилася, коли у 1991 році Україна стала незалежною? Маргарита: Ну не обов'язково у 1991 році, ну, можливо, Хрущова, як влада перейшла? Ганна Степанівна: Я знаю, мені завжди добре. Мені би трохи гроші платили, я дальше роблю сама і все, і докупки складаю і тако всього. Мілена: От можливо, якраз різниця якась з'явилась, от зарплата побільшала або поменшала, ще щось,можливо, до людей інше відношення стало, плата змінилася, ну це ж не просто так змінилась влада і все в старом. Ганна Степанівна: Я не знаю, мені то нічого, мені кажуть, мені то було все добре. Мені я не скажу, що мені було бідно. Мілена: Угу. А можливо продукція якась стала більше завозитися? Ганна Степанівна: Ну продукцію то зараз завозять, ой кожна вторка привозять її. Я тако мав гроші,деху ще хто добавив більше грошей. Знаєте, таблетки то й дешеві, не дешеві, дорогиє, і ліки дорогиє, і на все треба, а взяв в таких руках, то треба трохи потримати організм, так він вже не буде вже. А так воно не б'ється. В мене тиск, і я о і і брослети ношу і все, а ліки робити треба. Угу. Мілена: А от раніше які були ліки раніше тут у вас? Ганна Степанівна: Да, чим ми лікувалися? П'ю таблетки тинорі в тиску. Мілена: А раніше, можливо, травами якимись? Ганна Степанівна: Нє, нє, тілько таблетками, а зараз трио триоп'ю тоже таблетки, бо вже зараз вже тиск більший, то треба сильніші ліки. Мілена: А можливо, як у вас Івана Купала проходило? Або Пасха? Ці свята. Ганна Степанівна: Ну Пасха проходила тож добре. Пасха то була, знаєте, весело, бо то Пасха.Батечка приїзжав. Ганна Степанівна: Ми малюємо воском, красимо яйця, і таке і фарбуємо. Було ой, на Пасху то весело,бо то ще весна, бо Різдво то то ще зима. Мілена: А от як ви паски пели? Ганна Степанівна: В печі. Пекли, та як права. Мілена: Ну, можливо, у вас якісь рецепти свої? Ганна Степанівна: Нє, я тако по-простому. А то що за холера, він дивиться чужеї люди і скамудить. Ганна Степанівна: І і от так і во живемо, дівчетка, то ще не знаю вам, що вже казати, все добре.Угу.Главне, щоб Господь дав здоров'я. Мілена: Добре, дякуємо тоді дуже за інтерв'ю. Нам була корисна ця інформація. Дякуємо!