Map of MemoryDigital heritage archive
UK · EN · DE
supported by the Gerda Henkel Foundation

Родинні перекази про Голодомор, Другу світову війну, примусове зселення хуторів, зниклі поселення (Янківці, Голендерські могилки) та традиційний побут.

KP-INT-0025 · 08.11.2026

Summary

5. Респондентка Когтюк Тетяна (39 років, нар. 13 серпня 1987 р., мешканка с. Рівне, вул. Центральна, буд. 1 / хутір біля с. Рівне) ділиться родинними переказами, почутими переважно від своєї 86-річної бабусі-свекрухи Серафими (1940 р. н.) та покійної бабусі по батьківській лінії (1930/1931 р. н.). Із 1930-х років у пам'яті родини зберігся спогад про те, як під час Голодомору жінка зі Сходу України (з-під Донецька) привезла вкрай виснаженого голодом хлопчика з роздутим животом; родина обережно виходжувала дитину протягом трьох місяців, і, ставши дорослим, він приїжджав подякувати рятівникам. Дитинство самої бабусі Серафими минуло в скруті: коли їй було рік чи півтора, її батько загинув від травми під час вивезення лісу на будівництво хати, тож прабабуся Текля залишилася сама з п'ятьма дітьми (один із синів, Іван, також помер малим). Під час Другої світової війни мешканці рятувалися від обстрілів у лісі, розбігаючись поодинці до людей, а найстаршу сестру бабусі разом із чоловіком та сусідами окупанти розстріляли на підводі 19 січня дорогою до храму святити воду на Водохреща (осиротілих дітей згодом виховувала бабуся). У повоєнний період радянська влада проводила примусову («добровільно-примусову») ліквідацію навколишніх хуторів: хуторян таврували «куркулями», змушували переселятися в село, а коней і худобу забирали до колгоспу без жодної грошової компенсації. Через бідність бабуся Серафима залишила навчання після початкових класів (попри те, що вчителі приходили додому й просили відпустити дівчат до школи) і в 14 років (близько 1954 р.) пішла працювати в колгосп: спершу на свиноферму, а згодом 20 років вручну доїла корів та була ланковою. Її чоловік Олексій (дід Альоша, помер 3 березня 2019 р.) працював трактористом, комбайнером, сторожем і тримав пасіку. Подружжя виховало вісьмох дітей, тримало по три корови, здаючи молоко на молоковоз, та свиноматок (дідусь сам колов свиней і возив свинину підводою на базар до Любомля лісовою дорогою через с. Римачі). У 1980 році вони купили хату на нинішньому хуторі біля с. Рівне, переїхавши туди зі старого хутора за голендерськими могилками, а в 1990-х роках бабуся вийшла на пільгову пенсію в 50 років як мати-героїня. Сама оповідачка одружилася у 2008 році та переїхала з чоловіком на хутір у 2010 році. Окремий пласт інтерв'ю присвячений зниклим поселенням та міжетнічній історії краю. Оповідачка згадує знищене під час війни поселення в урочищі Янківці (де працюють шукачі монет і медалей із металошукачами) та урочище «Голендерські могилки» («ляндерські могилки») біля Попового броду неподалік с. Залужжя (за 2–3 км від хутора), де колись мешкали «голендери» і стояв дерев'яний костел, зруйнований у війну, а нині встановлено старий хрест і статую Матері Божої. До початку повномасштабної війни у 2022 році сюди та в Янківці щороку приїздили великими автобусами («Ікарусами») польські делегації для проведення молебнів. Також зафіксовано спогади про піші походи селян через Західний Буг на базар до польського містечка Дорогуськ продавати яйця й сало до облаштування прикордонної смуги. Висвітлено медичний побут (пологи з місцевими повитухами, робота ФАПу й патронажної медсестри в Рівному та лікарняного відділення в Гущі, а також перейнята бабусею техніка лікувального купання немовлят за голову, щоб випростувався хребет і «костенята не підходили»). Релігійне життя пов'язане з православ'ям (УПЦ): до побудови в Рівному Петропавлівського храму (1989–1992 рр., вікна якого в 1991 р. розмальовувала сусідка Тьотя Люба) дітей возили хрестити машиною до Любомля. Збереглися згадки про молодіжні вечорниці, писанкарство саморобними писачками з бляшанок і власним бджолиним воском, рибальство, збирання грибів і ягід, прикмети за вечірнім криком птахів та полонізми в говірці («діся», «кеди», «туча», «баюра», «колі», «булі»).

Transcript

Мілена: Доброго дня! Мене звати Мілена. Я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах «Карта пам’яті», який документує історію зниклих переселених посалень цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung Я хотіла б записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точніше зберегти вашу розповідь. Запис та подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашою письмовою згодою, яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше. От що ви можете розказати про хутір, на якому ви проживаєте? Когтюк Тетяна: Про хутір, на якому я проживаю? Ну, хутір... хутір — це колишня назва, так? І... то теж мене записують дівчата, так? Колишня назва. Колись більшість людей жили на хуторах, так, вели свої окремі господарства. І в нас ще лишився такий хутір, на якому зараз ми з вами перебуваємо. Я... я є внучкою дідуся й бабусі, які тут проживали, і навіть... невісткою, невісткою, так, яка прийшла сюди на хутір. Ну, дідусю і бабусі дуже подобалося тут жити, тому що вони звикли жити на хуторах. І коли така прийшла їм нагода, випала нагода купити отут місце, хату, так, бо вони не проживали, якісь з 1980-го року проживали на цьому хуторі, то вони з радістю сюди перейшли. Хоча й було, може, трошки далеко добиратися до села, до того, що всі люди звикли — до комфорту, до поблизу щоб знаходився магазин, щоб знаходилась школа, дитячий садок, церква, так. Бабуся з дідусем були працьовитими людьми. Ну і бабуся ще є, а дідусь вже помер, помер 3 березня у 19-му році. Бабуся ще проживає,зараз бабусі 86 років вже виповнилося. Ну, як... що вам ще, дівчатка, розказати? Дідусь з бабусею працювали все життя у колгоспі. Дідусь на декількох роботах працював: був і трактористом, і сторожем був, а бабуся працювала також зразу після школи, мені здається, з 14 років. То спочатку бабуся розказувала, вони доглядали за свинями. Так, там була свиноферма. І а потім вже згодом, як трошки підросла, то вона прийшла в доярки. Працювала дояркою. Ну, мені здається, трошки і ланковою була. Ну, проживали вони з дідом в злагоді. Ну, як, всяко бувало, так, як то в сім'ї. Всяко бувало, але я так і думаю, що вони дружно жили, тому що виростили восьмеро дітей. Восьмеро дітей виростили. Хороших дітей. Дітям всім поробили весілля. Ну як, дали освіту. Моя свекруха, найстарша дочка, вона працювала головним бухгалтером в нас отут в сільській раді, ну як селищна рада, чи як рахується, так. Далі друга дочка, зараз вона проживає в Нововолинську, то вона працювала на заводі.На заводі, ну там спочатку нитки виготовляли, потім вона перейшла на м'ясозавод. Далі третя дочка.Третя дочка зараз у нас дякує в церкві. А так тоже працювала то в магазині, то в селищній раді. Далі в нас син, четвертий син. Зараз займається пасікою, працює ще. Ще працює в комунгоспі, чи як вам казати. Ну так, на... на хазяйстві. Ще знайшли малинку. Займається пасікою. В нас дід пасікою займався. Вулики оці, що отут в нас, ви бачите, стоять, то... то колись дід Альоша займався, а зараз перейняв його син. Займається бджільництвом. Отам ви, може, як їхали сюди до нас, то він тоже так проживає в нас в селі. Бо от четверо дітей дідуся й бабусі проживають в нас в селі: два сини і дві дочки. Одна в сусідньому селі проживає, одна в Нововолинську, один син в Одесі і один в Дрогобичах,звідки ви приїхали до нас в гості. Далі п'ятий син, так? П'ятий син, він тоже в нас отут в селі проживає, але, ну як, такої роботи ще немає, щоби цей... ну, різноробочим. Тоже колись працював на фермі. Хлопці, як позакінчували ПТУ, один син зварщиком освіту здобув, інші там трактористами працювали. Ну, де була, де були можливість. Той син, що виїхав в Одесу... Ну, то тоже вони їздили так якби на заробітки, і він... він туди виїхав і вже там лишився. Зараз вже в цьому році тоже йому виповнилося 60 років. 60 років, але ще на пенсію він не пішов, в общем водієм таксі на... ну не таксі, а маршрутне таксі, так, на маршрутках їздить. Тоді дочка… Дочка, яка в сусідньому селі проживає, вона зараз в наспрацює на заправці оператором. І самий менший син, ото він в Дрогобичах проживає, то він зараз водієм на... розвозить як... водієм поштової машини, чи як її... зрозуміли? Ну, а хоча він тоже різноробочим був. На екскаваторах працював. Ну, приїжджають, дітки стараються приїжджати. То ті,що ближче, то часто і як... майже... майже щотижня, або на протязі тижня передзвонюються з бабусею. Хоча бабуся вже старенька, тяжко... тяжко. Що, дівчатка, вам ще розказати? Маргарита: Ви казали, що вона в 14 років пішла працювати, то в неї скільки освіти, класів там? Когтюк Тетяна: Освіти класів? Ну, папа... ну, закінчила бабуся... Ну, диплом я не бачила. Дідусь зовсім не ходив до школи, а бабуся ходила в початкові класи. Початкові класи закінчили. Ну, мені здається, і далі ще ходила в школу. Хоча, як бабуся так розказувала, що навчалася... можна було б краще, але як... треба було йти на роботу. Бабусі, як вона ще була маленькою, там тоже сім'я була... ну, тяжко було, тому що тато помер. Вони будували, ну, так як кажеться, от з бабусиних батьків будували хату і возили, напевно, дрова, чи як получилося, що дідусю... Ну, була в нього якась травма, вони як ліс возили, так? І він помер. І от баба Текля, баба Текля — от баби Сіми мама, так? Вона лишилася сама з п'ятьма дітками. Що були дітки ще маленькі. В баби Серафими тоді, як помер її тато, було... було,напевно, рік чи півтора. Ну, що вона маленька, вона його зовсім не пам'ятає. І один з братів бабусиних помер тоже ще маленьким хлопчиком. То ми як їздимо на кладовище, то прибираємо. Ну, всі за сіма могилками бабуся розходить, показує. Сім'я тоже була така, ну як... Ну, що треба було, треба було працювати, бо була одна мама і треба було діток ставити на ноги. І хто старші дівчата, вони, знаєте,були... ну якби потрібно їм було в школу ходити, але вони не ходили в школу, тому що треба було йти в колгоспі заробляти гроші, щоб було на прожиття, там можна було зерно заробити чи ще щось. І вона так само маленькою ще ходила. Ну, а бабуся вміє писати, все та... букви знає, рахувати вміє, табличку множення знає. Письменна, читає дуже багато. В церкву ходить, багато церковних молитов читає,книжок багато. Отак. Маргарита: А вона не розповідала, чи були випадки, наприклад, коли до них засилали там вчителів чи щось... Когтюк Тетяна: Приходили вчителі, ну як от, як коли дівчата не відвідували школу, то приходили вчителі і просили, що от... щоб йшли діти, дівчата вчитися, що ж освіта ж має бути. Але пропускали,багато пропускали, бо треба було йти заробляти гроші. То мені здається, бабуся розказувала про старших сестер, то вони зовсім не вчилися. Як вже вони пішли, хто свинаркою, хто дояркою і в колгоспі працювали. Мілена: А от що вона розповідала про колгосп, можливо? Когтюк Тетяна: Ну, що тяжко було в колгоспі. Багато було... Спочатку, каже, як стала дояркою, то не було механізованих отак як, ну, доїльних апаратів не було. То розподіляли, вони вручну ходили доїли корови. Вручну, а то дуже тяжко. Дуже тяжко. Хоча, ну як, хоча коли бабуся... Ну, вона на пільгову пенсію пішла в 50 років, то вони ще з дідусем тримали по три корови. Тобто дідусь... Ну, от... ну, як вам казати... Отут були колись колгоспні поля, от де ви бачите, так? Ну, зараз повіддавали це тут паї вже людям пороздавали після розподілу колгоспів, ну, коли розпався. Отут працюють. То дідусь з бабусею отут виганяли і от на прогоні пасли. Пасли коровки, а дід... бабуся видоїть, ну, різні там таке там, то сир, то ще щось таке робили, таке, то масло, а решту возили на, як то... як здавати, так? Ну,щоби гроші заробити на село. Маргарита: А куди вони їх здавали? Когтюк Тетяна: Ну, напевно, молоковоз приїжджав. Бо один з синів, то... ну як, працював, звозив,звозив... Приїжджає молоковоз з молокозаводу, так? І в селі, нутак, раніше було, ще зараз трошки є,хоча в нас вже дуже мало лишилося коров по селі. Але колись то так займалися і багато сімей було,що по три і по чотири корови тримали. От і дідусь з бабусею то тоже тим так само займалися. Маргарита: А можливо, десь в сусідні міста на базар, наприклад, до Любомля? Когтюк Тетяна: Возили і тримали свині дідусь з бабусею. Возили на базар до Любомля. В цій, якщо в нас... от ви їхали дорогою, так, асфальтованою, так, а в нас якщо сюди через ліс, як село Римачі, ви проїжджали, так? То сюди буде набагато швидше. Тут, напевно, 3 чи 4 км до Римач. То вони сідали на підводу і їхали підводою зранку. Дідусь сам був як свинобоєм, тобто колов сам свині, вони тримали свиноматки. То ж восьмеро дітей треба було... треба було якось виживати. Бо, ну як, то ж у колгоспі платили заробітну плату, але вона була невелика, як баба розказує. Маргарита: Можливо, вона розповідала, от перехід з рублів на талони, наприклад, коли був період? Когтюк Тетяна: Ну, за таке не пам'ятаю, дівчатка, не розкажу. Мілена: А от можливо, вона розповідала, як у неї дитинство проходило, от ігри, можливо, якісь? Когтюк Тетяна: Ну, пасли корови. Пасли корови, бігали, босяком бігали по водоємах, тоже гралися.Колись бабуся розказувала, що, ну, як клуби... В клуби їх не пускали, хоча вони ходили, там підглядали, якось казала через щілини підглядали, бо кіно якесь показують. Бо всіх не пускали. А розказувала, що як збиралися, от вже як бабуся була, як казала, дівувала, так? То ходили вони по хатах збиралися. І коли приходили, то... ну, співали пісень, то якусь роботу з собою брали, то вишивали, то хлопці сміялися, жарти там всякі. Ну, весело було. Мілена: А можливо, вона розповідала, як з чоловіком своїм познайомились? Когтюк Тетяна: Ну, вони з одного села. Бабуся жила. Тут тоже вони так... ну як, бабусина мама, от бабуся Текля, так? Вона переживала за своїх дівчат. І через те, щоб дівчата повиходили заміж, то вона дозволяла в себе вдома, тобто в своїй хаті, щоб отакі зборища були тих молоді. Ну, вони, каже, і вареники ліпили, то якісь свята, то ще щось, то ходили, то колядувати. І, каже, от бабуся так і казала,що, каже: «Приходили хлопці». Каже: «Той хороший, сміється, і той хороший, сміється, так. Але, каже,той мені більше до серця попав». А дідусь дуже любив бабусю. Він в всьому допомагав. Навіть от, як вам казати, щось піднести, щось перенести, чи навіть прати одяг, то вони все разом. Бабуся пере, а дідусь ходить, вивішує її на шнурки. Бабуся казала, каже: «Поки вигодувала вісьмох дітей, то 10 пральних машин...» Ну, то ж уявляєте скільки. А дідусь і трактористом був, і комбайнером був, такий,ну, такий полагодити, зробити. Молодець. Маргарита: А от ви казали на свята, а тут, можливо, вони розповідали якось по-особливому святкують деякі там, Івана Купала, Пасху, можливо, Новий рік теж? Когтюк Тетяна: Новий рік... Ну я не знаю, Пасха. Пасха, що може святкується. Ну але так, як і зазвичай, я знаю, як по всій в нас Україні красять крашанки, писанки. Щороку в нас бабуся тако вже за тиждень-два збирається, що треба писанки писати. І до дочки моєї Марійко: «Все, бери писачки,будемо писати». Мілена: А чим вони їх розписували, крашанки? Когтюк Тетяна: Крашанки... Ну писачки можна, ну самі, наприклад, я от саменька роблю вдома, так, з бляшанок, а віск беремо от... лишається в нас, наприклад, з рамок, так, от бджільництво є, так? От сама рамка, той віск топиться, що лишається. І тим воском пишемо яєчка. Ну, різні, я знаю, різні елементи розпису. То бабуся от 86 років, алев нас щороку 10-15 яєць саменька ще розпише. Мілена: А от які тут були популярні ремесла, ну, типу чи землеробство, торгівля, рибальство? Чим тут люди займалися? Когтюк Тетяна: Ну, рибальством. Хлопці рибальством. От старший син, найстарший син, дядько Павло дідуся й бабусі, то він такий, як вам казати, дівчата, так як тут в нас кажуть, заядлий рибак.Від нього нічого не втече: ні гриби в лісі, ні риба в ставку. Він щороку їздить. І тако і бабусі часом привозить то карасики, то... то щуки. То ще зараз дають бички в нас вже почались. Ну їздить так само по грибочки: то опеньки, то... то лисички приносить, то зелениці. Кожен день старається. Ну, а тут я знаю в нас, щоб так окремим чимось люди таким не займаються, всім потрошки. Всім потрошки. І ягоди збирають, і в ліс ходять, і зараз вдома вирощують. Малину зараз садять. Малину. Маргарита: А то є некуди, можливо, якісь історії розповідав, ну там якісь такі більш загадкові,скажімо, чи не ходили тут взагалі такі? Когтюк Тетяна: Загадкові... Мілена: Типу щось як легенди, байки. Когтюк Тетяна: Легенди, байки? Бо я й не знаю такого, щоб щось вам таке розказати, щоб цікаве щось таке було. Ну, розкажу вам, то може так і не легенда і не байка, тільки от виходить... От буває в нас бабуся ходить, вона багато таких приказок знає. От якби так поспілкуватися... Ну, бачите,сьогодні так склалося, що здоров'я трошки підводить. От в нас бабуся виходить і от обов'язково тако під вечір. І каже: «От там якась пташка гукає». Ну не знаю, там може чи одуд, чи що. І вона каже:«Якщо повий...» Ну, говорить, напевно, звук такий якийсь схожий чи як. «Ну, то, — каже, — значить хтось вагітний там є». А якщо знову якийсь там інший звук видає, не повий, тако... «гу-гу», чи як вона каже: «Ну, то, — каже, — десь пожежа буде». І воно якось тиждень-два, і воно якось збувається.Збувається. От такі якісь, ну як... Ну як, не знаю, такі вірування, чи може спостереження, бо я кажу:«Мені воно, — кажу, — дід... той звук однаковий». Я різниці не... ну, не відчуваю в тому. А бабуся...Бабуся каже: «Ото вже хтось», каже, «хтось там в нас на нашому кутку». Тут багато таких слів говорять. От говорять такі слова: «колі», «булі», «ходили», «робили». Може, якщо ви от спілкувалися з старшими людьми, то в них таке є. «Діся» — і то сьогодні. То воно і так, думаю, запозичене з, ну, від Польщі, що ми близько біля Польщі живемо. Таке. «Туча» — це хмара називають. «Баюра» — або це,ну, калюжа, щоб ви розуміли, так. Або от питається бабуся: «Кеди... кеди ти до мене прийдеш?» То коли ти до мене прийдеш. Маргарита: А от можливо ще були люди, які, ну теж там... так за певними ознаками... Бідуни? Не знаю... Когтюк Тетяна: Ну, бабуся казала, каже, до лікарів вони не зверталися. Зверталися до повитух, бо ж тоже вісім дітей. І слава Богу, всі дітки вижили, бо ж багато є так, що... ну як... Тоді ж до лікарень тяжко було добиратися і хвороби всякі були, так. Багато в кого дітки помирали, а в бабусі восьмеро дітей і всі, всі живі, здорові. То каже бабуся... купала їх. От як купають діток до трьох місяців, бабуся розказувала, і свекруха мене так навчила, що діток треба тако за голову в ванночки виймати. Ну,трохи страшно, але воно не страшно, бо каже, ну от, щоб, наприклад, хребет, да, випростувався, так,щоб ніде там... Як то бабуся казала, каже: «Костенята не підходили», бо, наприклад, десь чи неправильно взяв чи поклав. То навіть бабуся... ну як вона так від повитухи те перейняла і навіть потім по селі їздила і в декого діток купала. Що навіть її запрошували, що: «ОтСерафима, щось дитинка несе, щось плаче по ночах, приїдь покупай». І Серафима приїжджала, покупає, каже: «Раз покупає, два покупає — все, дитинка заспокоїлась, все нормально, добре». Мілена: А от якщо говорити про релігію, от якої релігії вона була бабуся? Когтюк Тетяна: Ну, християни. Українська Православна Церква. Мілена: А от в церкву де вона ходила? Когтюк Тетяна: В нас... Спочатку, я так розумію, не було... не було церкви тут, то їздили і діток вже хрестили в місті Любомлі. Туди наймали машину і туди возили хрестити. А вже як отут у нас з'явилася, вже побудували ось тут в нас церкву, то бабуся старалася щонедільки ходити. Ну вже зараз... вже зараз. А так і вечірню не пропускали. Поки... поки ми ще сюди не перейшли з чоловіком,то бабуся пішки навіть ходила, бо дідусь то вмів ровером їздити, а, ну, велосипедом, а... А бабуся ні,не вміла їздити. На ферму, бо вона така трошки, ну така об'ємна в тілі, така низенька на зріст, а більше 100 кг важить. То каже вже як... ну так як бабуся каже, як не давала ради я ходити, тобто не могла вже ходити, тяжко було, то коник запряг... дідусь запрягав коника і вона їздила на ферму коником. Саменька там заїде, поставить його там, ну щось дасть їсти і поки вона походить, поробить свою роботу, а потім сідає і знов приїжджає собі додому. Мілена: А чому тут раніше тут церкви не було? Можливо вона... ну, була, але її зруйнували? Когтюк Тетяна: Ну, мені здається, більше як 20 років... Тьоть Люба, ви не пам'ятаєте, в якому році в нас церква збудувалася? Тьотя Люба: В десь в 90-му почалась... в 90-му почалась, а може в 89-му. Бо я ще малювала, я в 90-му прийшла на роботу, а в 91-му я вже малювала вікна на... і наверху, як то називається? То... то були 89-й, 90-й, 91-й, 92-й вже вона функціонувала, вже як має бути. 36 років, 40... плюс-мінус... Когтюк Тетяна: Не мазуйся, Артемко. Тьотя Люба: Ми ходили з ним по бублики. Когтюк Тетяна: Ну є, я ще там не зібрала... Але вже не подмерзла трошки. То от ходили, ходили до церкви, ну старалися не пропускати служб деяких, чи свято, чи Пасха, чи всю... ну як всеношна, то вони завжди старалися йти. Мілена: Ну, ще й зараз ходять? Когтюк Тетяна: Ну, зараз вже отак, як завезуть. Ну по великих святах: Пасха, Різдво. Отакі є свята. В нас свято... Храм побудований на честь Петра і Павла. Ото, ну... як кажуть, престольне свято, так, в нас в селі. Так, Петропавлівська. Петропавлівський храм. Маргарита: А можливо, вона розповідала там, окрім українців хтось ходив в ту церкву, наприклад, чи ні? Когтюк Тетяна: В нашу вже церкву? Мені здається, що вже всі українці, бо ж то як 90-ті роки, то вже...вже були згоду незалежна Україна, то там... Маргарита: Ну, а чи раніше стикались, в принципі, з іншими націями, які тутпроживали в цьому ж селі,наприклад? Когтюк Тетяна: А в цьому селі? Ну, бабуся хіба, може, розказувала, хоча вона... так я може і добре не пам'ятаю. Осюди, як від нас тако в ліс їхати по дорозі туди, то там було селище, його колись роз... як розстріляли. Ну, але хто саме розстріляв, чи це було... чи це фашисти були, чи це наші коли відстрілювалися, то тоже тоді то трошки... ну як, не ясно. Не знаю. Тільки що поки... поки в нас не було отої війни, військового стану не вводили, то щороку приїжджали сюди з Польщі і відвозили сюди.Янківці, як в нас називають, ну урочище Янківці. Там якби... ну богослужіння вони своє звершували, то от дідусь коники вони мали, вони з сином туди завозили. А ось тут в нас по полях, по хуторах, то якби... Ну, от ходять хлопці, ходять не раз шукають з цим міношукачем шукають... шукають копійки, а чим якісь медалі чи ще якісь старовинні речі. І багато ж таке, що знаходили отуто. Маргарита: А потім ви не пам'ятаєте, що з ними робили? Ну, в плані коли знаходили? Когтюк Тетяна: Ну, напевно, я не знаю, то ж в цілях, щоб збагатитися. Ну, я такої наукової роботи,напевно, ніхто не проводив. То ж ну хлопці як... шукають спосіб, щоб десь підзаробити. А старовинні вони трошки так... оцінюються більше, вартість якась є. Мілена: А от крім поляків, можливо, євреї, ще щось ні? Когтюк Тетяна: Ні, за євреїв ніхто нічого не розказував. Маргарита: А от можливо, там бабуся розповідала, чи їй хтось розповідав про там міжвоєнний період,воєнний період, післявоєнний вже період? Когтюк Тетяна: Воєнний... Ну як бабуся не пам'ятає, тільки знає, що як отако були обстріли, то бабуся каже, мама брала діток на руки і вони втікали в ліс, втікали в той момент, як були обстріли. І то не всі вони разом бігли, чи бабуся тако казала: «Каже біжіть там, де є люди». Тобто розбігайтеся, щоб не в одному місці були. Таке розказували. Маргарита: А от розповідали, чи після того як все завершилось, ну які тут такі руйнації лишились після того? Ну, в плані от з хуторами що ставалось, ну просто... Когтюк Тетяна: Ну, коли об'єднували в колгоспи, то, ну як, село туди заставляли переходити, так людей. Добровільно... як добровільно-примусово їх заставляли. Ну, це ж не так, що тільки об'єднували, бо ж худобу, то вже мені бабуся розказувала мого тата, вона з 30-го року була, але також вже померла, то в них також, як... вони жили на хуторах і вже коли ото радянська влада прийшла і почали їх вже, ну як після Великої Вітчизняної війни, об'єднувати в село. Тобто їм давали землю, от ти йдеш собі вибираєш і будувати якби допомагали, але от хто з людей там мав, наприклад,худобу, коні, то їх забирали. Навіть і грошей не виплачували, тільки просто забирали у колгоспи. Мілена: Розкуркулення так зване. Когтюк Тетяна: Да, розкуркулювали, так. Бо ж називали, хто на хуторі жив, куркулями людей тих. Маргарита: Все-таки до них таке більш негативне ставлення було? Когтюк Тетяна: Ну, негативне, того що люди звикли до того. Наприклад, людина, яка жила, багато всього, ну як... То ж працювати треба було, так, наприклад, той самий той город обробляти, ті самі коні тримати, ті самі корови тримати. Їм же ж треба було годувати, накосити того ж самого сіна, ну,багато роботи зробити, а тут їх прийшли і отак просто забрали. То вони, ну, тяжко, тяжко було. То так трошки так негативно до того всього ставилися. Вона розказувала, що... до них ото, якраз як то була війна, получається, після Голодомору, зі сходу приїжджали... не пам'ятаю саме звідки, може... може туди, де Донецьк, навіть не Донецьк, а... ну, з того... то була, що мама привезла дитинку, хлопчика привезла, і він не те щоби... бо голодували вони дуже, що бабуся розказувала, що каже дуже такий великий живіт був. То хлопчика, каже, він, ну, такий заголоджений був. І ото його вони виходили.Потім, каже, він як виріс, потім, каже, приїжджав, дякував. Ну, ім'я, прізвище я вже не пам'ятаю, бо кажу, бабуся тоже вже померла п'ять років назад. Але як я ще була маленькою, то бабуся розказувала і каже, що так, каже, дивно було, каже: «Ми йому... мама, каже, дала трошки їсти, але багато, каже, не давали». І каже, що старалися таке сухіше давати. І каже, лягли спати, і каже, за ніч ставили біля нього таза. Каже, він весь час, каже, пісяв, пісяв без кінця. Але каже, з часом, з часом він... за три місяці в них... каже, той живіт почав спадати, він почав набирати форму. То якраз ото, як була Велика Вітчизняна війна, бо бабуся була з 30-го, 31-го року. А як почались... ну почалась війна,то... тоже були і як... ну казала, дуже гарно відносилися, як німці приходили. Вони, каже, і дітям цукерки та роздавали. А, каже, вже як наші, то аби старалися щось... ну бо... ну там, напевно, може їх... ну їм виділяли, я так розумію, так, раз вони мали з чого. А наші, то каже, якщо була якась живність, чи гуска, чи курка, то старалися вкрасти, щоб було що поїсти. Ну, хоча не скажу, що так погано там, чи ображали, чи як, але ставлення трошки інше було. А поляки, то і не поляки, а німці, то каже, як наступали і каже, навіть як заходили в село, то ну цукерки привозили, якщо бачили, що дітей багато є. Ну то ж вимагали, як каже хто... то десь щось цей, каже, бувало, що і розстрілювали,страшно їм було. То отака ситуація була, я знаю. Мілена: А от можливо казали, за що розстрілювали? То була ж, напевно, якась причина... Когтюк Тетяна: Розстрілювали... Ну, найбільше, якщо десь... як вам казати... місце знаходження розказували, або десь... десь кудись мали бігти. Мамину... не мамину, бабусину сестру розстріляли якраз бо... їхали святити водичку. Кіньми вони їхали. Підвода була, вона з чоловіком їхала і, ну не знаю, напевно, ще сусіди, може, вони їхали, ну, до храму святити водичку 19 січня. І по дорозі вони навіть не доїхали — їх порозстрілювали всіх. То потім... то була старша... ну як найстарша бабусина сестра, бо... бабусі Марії, ну маминої... бабусі, вона була найменша, вона була восьма, а семеро діток було. То найстарша її сестра. То вже получається вже, ну, вона мала діток, і то вже ті дітки, то каже,вже каже потім, ну бабуся виховувала і розщувала. Маргарита: А ще дві події, які б нас цікавили, можливо, чи ви чули: Волинська трагедія 43-го і Голокост, що коли євреїв виганяли, можливо, таке було чи якось співвідносилось до цього...місцевості, чи розповідали щось поблизу тут? Когтюк Тетяна: Ну, тут... тут бабуся нічого такого на рахунок того Голокосту не розказували.Можливо, може тут і не знаходились такі люди, щоби... щоб жили. Ну, більше тут, більше якби про поляків розказували. Більше про поляків розказували, як вони жили колись, що ходили і до храму ходили в Польщу, тут же ж близенько в нас через Буг. А... а так, щоб… проти, як ви кажете, події, ну може тут, може трошки більше спокійніше було. Не було Голокосту. Ну, ви маєте на увазі євреїв? Мілена: А от Волинська трагедія, от ви кажете поляків більше от Волинська трагедія. Ну, різнина між поляками та українцями. Когтюк Тетяна: Ну, дивіться, бачите, в нас тут були хутори, так? Отут є Янківці, а... як вам казати,отак в нас сюди, так, отут буде Янківці. А оттуди в нас... зараз пригадаю, як називається... урочище. І там таке поселення було. То... то якби сутичка є, бо... ніби говорять, що то були, що то не фашисти тоді під час тої війни, що то булирозстріли, а що то були наші партизани. І така трошки так якби злоба є на... ну, от саме на українців, так? На українців, бо... бо ми... бо ми тут проживаємо і так получається,партизани били, що, ну, вони не мають тої думки, що то були оті розстріли, оті села, коли розстрілювали, що то здійснювали німці. Така... ну, така суперечка. Хоча каже, ну як, от баба Сіма каже, що: «Я ще була маленька», то каже: «Я того всього не пам'ятаю». І каже: «Я, — каже, — була малесенькою, баба 40-го року, то от під час війни вони втікали, от як десь були якісь обстріли, то вони з дітками... мама брала, каже, її і брата Івана, той що помер, то вона брала, каже, на ручки, ми бігли, а старші діти, то каже: «Біжіть, — каже, — де людей бачите». Тікали. Але як такої, що каже розстріли,ну вони по селах вони тих не жили, вони жили отут в нас, тут в селі. Так я розумію, батьки от баби Сіми і бабусі Сіми, то вони проживали отут, тоже були з цього села, з Рівного. З Рівного, корінне таке якби населення. Маргарита: От можливо, хтось розповідав при всіх цих подіях були от якісь села, і потім вони, знаєте,ну можливо... Когтюк Тетяна: Ну, от урочище Янківці, це так я так зрозуміла, що то село було тут Янківці. Бо там, ну от... там, я так розумію, хати стояли, і ото хлопці ходять чи шукають ті монети, бо там, напевно, десь ховали, ну як колись, щоби сховати, як хтось десь щось має, то якийсь, напевно, десь погріб якийсь був, або... або просто на городі в себе зайшли, бо ямку викопали, заховали і вони знають, що там, там не закопане. Ну, сховані. Мілена: А от хутори, які отут були поблизу хутори, що от їх... села... знесли? Когтюк Тетяна: Напевно, може тут і більше було. Ну, от той, що от ми зараз живемо, то на цьому так і лишився на цьому місці хутір. Мілена: А от ви сюди переїхали, бабуся, то тут були хатини? Когтюк Тетяна: Ні, отут тільки тут оцих дві хатки лишалося вже як я приїхала. Ми переїхали з чоловіком в 2010-му. В 2008-му було весілля, в 2010-му році прийшли тоді до діда з бабою. Маргарита: А можливо отут є такі місця, ну от з розряду... ну не дуже приємного, кладовища там,наприклад, чи... Мілена: Пам'ятки, хрести встановлені. От так, як в селах встановлені хрести з надписами. Ну, пам'ять про таких-то, таких-то людей. Когтюк Тетяна: От в Залужжі є могили голендерів, тож також хрест стоїть пам'ятний. От можливо... Мілена: Ну, то в нас його ляндерські, як то кажуть, голендерські могилки. Ну, то тоже... Ну, напевно,напевно там було поселення отих... голендери, чи лендери, як їх правильно казати. Маргарита: А де саме, ну якось більш... Можливо зараз там щось рядом знаходиться? Когтюк Тетяна: Як вам, дівчата, казати? От якщо от ми стоїмо зараз тут в мене на кухні, так? То от так буде за 3 км ось сюди. Ну, навіть не три, може 2 км. Отам в нас є такий там... попів брід. А то приходити, то попів брід і там далі ті голендерські могилки. Там хрест стоїть старий, так? Ну, і так зрозуміла, там... там, так як розказував дідусь з бабусею, там стояла церква. І от на тому місці, там де церква, ну чи храм, чи як... в Польщі він трошки не так, костел, так називається. Так, костел стояв. То там стоїть хрест і там поставили ще як Матка Божа, так, статую. І тоже також туди приїздили. Хоча,ну як вона там і є, таке окультурене, в принципі там, не доглядають, але поляки як до війни приїжджали, то от сюди в Янківці і туди на ті голендерські могилки, то вони туди заїжджали.Приїжджали тако двома-трьома бусами, автобуси такі великі ті ікаруси. І вони туди їхали, там звершували так трошки таке чи молебень, чи богослужіння, і сюди їздили також звершували. Маргарита: А от кажете костел, а він... Дівіться. Мілена: Дівіться, от... Когтюк Тетяна: Ну, я не... напевно, я так собі розумію, що він, напевно, був дерев'яний, так, і, напевно,ото як була війна, то як обстріли, то їх зруйнували. А вже отой хрест поставили, хоча він як от ми ходимо, бо ми туди ходимо, ну бо то в лісі знаходиться, так, по гриби ходимо, то там він такий, ну він старий. Але я так думаю, що вже він пізніше був поставлений. Вже після... після війни, після того, як вже все закінчилося. Що-що, куди ти біжиш? Маргарита: А от ще говорю... це медицина. Тут була якась медицина? Мілена: Ну, окрім того, що от вони до повитух ходили, в принципі, якась... Когтюк Тетяна: Ну, як вам казати? Як ФАП чи як? Ну бувало, як... Ну, медсестри були. Медсестри були, так. Маргарита: Це ви знаєте, як їхні... чи медпункт окремий? Когтюк Тетяна: Отут в селі Гуща... тут поліклініка там така невеличка була, так. Зараз там зробили...ну як ще так би є відділення таке невеличке. А в нашому селі то просто як ФАП, такий медпункт, чи як ми кажемо, невеличкий, там на надання отої першої медичної допомоги. Ну, медсестра була,наприклад, патронажна була, яка відвідувала. Ну, бабуся розказувала, як діток годувала, то... ну,вона приходила, відвідувала, дивилася, як стан дітей. Було, було таке. Мілена: А от можливо, вона розповідала, звідки присилали цих медсестер? Когтюк Тетяна: Ну, вони отут... ну як, після медучилища вони приходили, вона тут так і в нас в селі проживала. Давали місце роботи, продавали, якби давали квартиру, на якій можна було жити, ну, в якій можна було жити, тобто чи будиночок, чи як там, чи кімната в якомусь будинку. Ну, тобто розподілювали. Це таки не засилали прямо як покарання, як у Сибір казали. Ну, ні-ні. Не було. Маргарита: А от можливо, інших людей звідси в Сибір відправляли? Чи кудись в інше місце, на відпрацювання чи покарання теж якесь? Когтюк Тетяна: Також такого не пам'ятаю. Ну, принаймні бабуся з дідусем про таке не згадували. Маргарита: А от можливо, вони чи її знайомі, друзі їздили кудись там, наприклад, на заробітки чи в більш великі міста там... Наприклад, там Львів, Київ чи от в Польщу? Когтюк Тетяна: Ну, в Польщу... бабуся розказувала, що каже ходили на базар, то до Дорогуськ, чи як ото зразу в нас в село, то вони якби ходили, коли ще можна було переходити, так? Коли отут в нас не збудували... То до того часу вони ходили яйця продавати, сало продавати, ну між собою торгівля йшла. Можна було перетнути кордон, українці могли зайти туди і свої продукти знести. Маргарита: А от продукти з худоби, так? Можливо, вона розповідала за період податків на цю худобу,там фруктові дерева, наприклад? Когтюк Тетяна: За таке ніхто не казав. Не розказували. Маргарита: Ну, можливо, у вас є якась інформація, яку ми не запитали про той період, але могли б розповісти, бо так... Когтюк Тетяна: Щось, ну, навіть дівчата не спадає на думку. Що не можу вам допомогти… Мілена: А можливо, бабуся говорила, от як їй почалося жити от після того, як Україна незалежність здобула? От можливо, в неї в житті щось змінилось? Когтюк Тетяна: Під час незалеж... Ну розказували, що тяжко. Тяжко було, в колгоспі було тяжко, але далі якби бабуся пішла в 90-ті роки... так... на пенсію в 50 років, як мати-героїня. Дідусь трошки довше працював. Ну, я знаю, вони ж будувалися, бо спочатку, каже, як бабуся вийшла заміж, то вони жили ще далі туди на хутір, отам за тими голендерськими могилками. А потім вже перейшли отут в село.Ну, але так як привикли, що то на хуторі жили, то купили собі отут хатинку. Як такого, ну якоїсь такої інформації, ну я не знаю, не розкажу. Конкретного не можу розказати. Маргарита: А можливо, дідусь розповідав, як у нього служба військова проходила, чи не було, не проходив він? Когтюк Тетяна: Не пам'ятаю, ні. Хлопці... хлопці були, ну як служили, а дідусь нічого за те не розказував. Напевно, що він тут був. Маргарита: Тоді... Дуже дякуємо за інтерв'ю. В будь-якому разі нам була корисна ця інформація. Когтюк Тетяна: Дякую і вам... На жаль, не вийшло... Вибачте, чим змогла, тим допомогла. І то... дуже-дуже багато розповіли, дуже нам допомогли. Ми вдячні вам щиро, правда.