Повоєнні злидні, колективізація, натуральні податки та занепад польської школи.

Мілена: Доброго дня. Мене звати Мілена, я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і переселених поселень, їх громад. Проєкт підтримано Фондом Gerda Henkel Stiftung. Я хотіла б записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашою письмовою згодою. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше... Ганна Павлівна: Ти мені не читай. Вот я буду тобі розказувати, як було після війни. Після війни. Діти їсти хотіли, босяком ходили... По росі. Ніякого взування, а як було взування, то хоча би було на зиму,щоб теє, постоли таке колись... Володя, іди... Господи, я самок... Давай на седало. Ой-ой-ой, встань...Поки ми посповзалися, ми вже босі. Надягне такий Володя встань... Володя, йди... Прийдем додому — пополучимо від баби, бо можна втрапити, знаєш... Мілена: Сідайте на лавочку. Ганна Павлівна: Та він сяде... Та не сідай, бо впаде! Йди туди! Чоловічий голос (на тлі): Я подушку ставлю. Ганна Павлівна: Тихо. Отаке. Ізські... Та навіть і до школи сумка полотняна була. А щас полотна пошиють сумку, то ще добре, а як ні — то я ходила, на руку возьму ту сумку, книжки положу на книжки кусок ще хліба і йду. Мороз страшний, в руки зимно, рук нема де подіти. Кажу матері:«Пошийте мені хоч сумку». Ніхто тієї сумки не шиє, бо ще нема з чого тієї сумки шити. Ну, після там хто-то там школу кончив... Якась там стара така була, десь мати її взяла, і отак ми ходили. А колгосп... Не то, що зараз ходять там учитися. Хоч були і раньше, що вчилися. А в колгосп треба йти і заробляти, бо як не заробиш сто трудоднів, то ніхто тобі зерна не дасть. То потом стали виїжджати на зароботки. Як ми стали в восточні області виїжджати, то вже тоді заробляли, вдівалися. І вот таке...Отаке було те життя. А так, що тая, ти кажеш, Волинська трагедія, я не пам'ятаю. Я тілько помню, як мені мати розказувала... Як були це... Може того й не писати, я не знаю... Як тут були поляки, то знаєш, два дядьки моїх забили вони. Так. О, мати так розказувала. Каже: «Андрію, не йди туди в село» — втікали вони. А він каже: «А я їм що зробив?» Тільки доїхав до села на коньові — і забили. А другого у ямі забили, сховався, і кум... О. Оце таке, то я тільки те, що мені мати розказувала, а отако,щоб помнятати — я не помнятаю, бо я після війни. Я от таке знаю, що тільки трудно було жилося. І льон висушили, і терли той льон, геть усе на світі, бо треба було, щоб якась копійка була. Діватися не було в що. А-а, все порпане, все крашане! Отак, отак колись жили, не так, як тепер ви ходите. Так. О,і вот таке було. І що там ще було? Більш нічого не було. Вже як поїдеш... Поїхали туди в восточні області, позаробляли, стали всі їздити, стали розживатися. О, тоді вже було добре. То й добре було вже, от як і Україна була, якби ще той Путін, йолки-палки, не наступив, то ж добре вже жилося, все!Що хотіти? Все було! Кругом і заводи, все... А так нічого вже нема. Тільки ходим Бога просим, щоб дай як та война кончилася. Чоловічий голос: Кончиться. Ганна Павлівна: І усе! Чоловічий голос: Кончиться. Ганна Павлівна: І от таке. А що, зараз добре жити: пенсію дають, їсти є що. Що ще треба? Більш нічого не треба. Тільки аби мир був, щоб потихо було. Маргарита: Гроші є. Ганна Павлівна: Гроші є. А нема грошей — то йди збирай малину, як мало. Чоловічий голос: Зайшов у магазин, купив... Ганна Павлівна: Все є. Да! А так що я вам, дівчата, ще розкажу? Я більш нічого не знаю. Мілена: А от, можливо, хати якісь тут були, поселення, як називалися раніше? Ганна Павлівна: Тут во время до війни, то було поселення євреї були. В них були й магазини, вони називали магазини скляпі чи як вони казали... Чоловічий голос: Склеп, да. Ганна Павлівна: О, то тут було багато, тільки їх во время війни вибили. Загнали десь туди на паліно в те ґетто і там розстрілювали, там їх і закопали. Мілена: А жили вони... От хати в них були? Ганна Павлівна: А як же, хати в них були, да. Мілена: А де вони зараз? Їх зруйнували чи, можливо, ще стоять? Ганна Павлівна: Ні, це все позруйновано. Нема тих жидівських хатів. Мілена: Так а що з ними робили? Їх спалювали? Ганна Павлівна: Поро розбирали та й дальше собі построїли. Мілена: А розібрали українці, так? Ганна Павлівна: А хто? Тут більше нікого не було. Оце наші люди. Ну, були ті євреї всякі, кажуть, і добрі, і недобрі... Ну, так як і всі люди. Є хороші, є й погані. Мілена: А от ремесла, якими ремеслами займались на цій території? Можливо, землеробство,торгівля? Ганна Павлівна: Торг... Жиди торгували! Вони їздили за... У Польщу через Буг переправлялися, і там вони тиї... ковритки, що то... присти. Вони там якось... Вони разом сумісно там було і тут уже й продавали вони їх, ковритки. Що то присти, знаєте? Не знаєте? А, не знаєте, конечно... Отаке воно, а так я не знаю. Знаю, вони торгували, все, торг у них був, магазини. Мілена: А от вам, можливо, розказували, що тут творилося під час Другої світової війни? От євреї,вони ж тут... Німці жили? Маргарита: Про оллендерів, поляків, українців, про перейменування... Мілена: Як ти сказала, де це? Маргарита: Олендри. Ганна Павлівна: А, от оллендри були за Польщею. Вони жили раньше коло Забужжя, а потом вони перебралися в Польщу. А там така посадка, от там вони жили. Маргарита: А чого саме в Польщу? Вони ж наче німці чи голландці? Ганна Павлівна: Ні, вони німці. А чого вони в Польщу перебралися, я тож не знаю... Не знаю, а тиї то от тут то що тут? Яка торгівля була? Магазини в них були і все. Євреїв — магазини. А в нас то що тут?Нічого не було. В нас во время війни все село спалили, пару хат осталося. Моєї баби хата осталася,тут ще в нас тата осталася... Що за село, я не знаю, може шість хатів осталося, а то все спалене. Чоловічий голос: А хто по хуторах був, то... Попаляли геть. Ганна Павлівна: А хто по хуторах, то на хуторах втікали і ховалися, і там доставали... Ну, война!Война нікого не щадить. Мілена: А, можливо, залишилися десь кринички, дерева якісь, які залишилися, от які пам'ять мають якусь? Ганна Павлівна: Ні, там, що було по хуторах, ті вже дерева вже їх повирізували. Мілена: А тут? Ганна Павлівна: А тут... А тут от живуть люди. Там є пару хат, що вже вони повмирали, от та хата стоїть, люди вмерли. То так вона й тут стояла, построїли другу. Он там моя хата. Хатив багато є на те,старії люди вже повмирали всі, хто умер, хто виїхав, хати осталися. Хто купляє, хто дальше строїться,і отак живуть люди, і все. Я більш нічого такого не маю. Чоловічий голос: Що вччора Мельничка була, то розказала. Ганна Павлівна: То та войну пам'ятала, а я що пам'ятаю? Я войни не пам'ятаю, то що я знаю? Нічого не знаю. Мілена: А Волинська трагедія торкнулася якось вашої сім'ї чи ні? Ганна Павлівна: Ні-ні-ні-ні. Мати нічого не розказувала, я того не знаю. Мілена: А от... Ганна Павлівна: Та трагедія, я про... А про що та трагедія? Що то та Волинська трагедія? Що то там було, я не знаю. Мілена: Різанина між поляками і українцями... Ганна Павлівна: А, те, що по телевізору передають? А-а! То я не знаю. Ну то ті й поляки, от вони... От поляки, ти от нагадала про поляків, я ж тобі от так кажу: вони кажуть, що то наші різали. А як вони застрілили от моїх два дядьки? То це не считається їм чи що? Та вони тож добрі! А так от мої родні, от моєї матері два брати забили поляки, два брати забили, все! Оце те, що я тілько от знаю. Маргарита: А потім куди вони ділися? Ганна Павлівна: Хто, поляки? А в Польщу! А де ж вони? Вони тут не були сидіти, в Польщу поїхали. Маргарита: А тут лишалися якісь поляки, які, ну, були не причетні до цього, просто жили? Ганна Павлівна: Ні, не знаю. Тут от люди їздять у Польщу, я їздила, то там нічого ніхто не казав, я тоже була в Польщі на зароботках, як була молода, ніхто нічого не казав. А зараз то вони споминають: «наших ка порізали»... А хто там кого різав, не знаю... Того я не знаю. Вот тільки два моїх брати забили поляки, і все. Мілена: А, можливо, традиції якісь ви пам'ятаєте? Можливо, щось досі тут залишилося? Релігія, яка у них була? Ганна Павлівна: Хто? Мілена: Релігія. Ганна Павлівна: Ну така була, як і зараз. Вони релігію не міняли. Маргарита: Ну добре, а наша українська релігія ніяк не конфліктувала з тими, хто... Ганна Павлівна: З поляками? Маргарита: Ну, з поляками, євреями... Ганна Павлівна: Ні-ні-ні, євреї по-своєму, вони ж там ґарґочуть, а українські по-своєму. У нас була не отак зараз, як у нас кажуть, я українська... Наш українська церква, тільки хто в нас правиться — по-старослов'янські! О, у нас правиться. Вони кажуть, що по-руські, ніяка вона не руська, а по-старослов'янська церква. По-українські правиться і по-старослов'янські. В нас була така церква. А в них там, у поляків, то ті костьоли... То все вони, я не знаю, як вони там, мусить, не міняють тих своїх,бо ж там і наші церкви стоять у Польщі. Але що казати, я не знаю... То я не знаю, як вони там зараз правлять і що. Яка була, то вони там по-польські. Ходили, ще й мене приглашали: «Іди в церкву». Ну я не ходила. Там хрестяться зліва направо в їх анделітів. Мілена: А от були якісь міжетнічні контакти? Ну типу, можливо, поляки на українках женилися або щось таке? Ганна Павлівна: Ні, зі мною, як я була, то ні. Зараз там щось, кажуть, робиться, а що там робиться — по телевізору я тільки чую. Мілена: А тоді такого не було? Ганна Павлівна: Ні-ні-ні. Вони були тоді дівчата бідні, бо ми їм все возили з України, вони даже отакі їх платки купляли. А вони, бачте, як розбагатіли! А що наші люди роблять? І то ще їм не нравиться...Пускайте й тих поляків. Зараз тим болєє. Раньше не такі були, конечно, як вона біднота була, а зараз от вони вже хоста поднімають. Мілена: А от ви розповідали про післявоєнний період. От я знаю, що у селі були податки на худобу та фронтові дерева... Ганна Павлівна: На дерева я не знаю... Мілена: Ну от на худобу... Ганна Павлівна: Було тільки на... Це я була невеликам, може, мені було 12 років чи 13, то мати масло зб'є і дасть мені, і я йду в Гороховище, це в наше село, там був пункт, що приймали молоко, і я там здавала те масло. Оце такі були податки, яйця податки. Я ходила за тими... За ягодами, то ще ягоди возьмуть, як ідем з лісу, то ще як перейдуть коло лісу, то ще ягоди возьмуть, потопчуть, висиплять з кошика їм... То те було, но податки були, були, все було. Мілена: А от де ви кошти брали на те, щоб виплачувати ці податки? Ганна Павлівна: А от і так і виплачують, вони ж не за гроші... Їм грошей не треба було, картошку здавай, масло здавай, молоко здавай, ягоди давай. От тим вони, а грошей вони не требували. Маргарита: Багато у вас було тварин, щоб платити це? Загалом худоби було багато? Ганна Павлівна: Ні, одна була. То мої батьки пішли в колхоз. То вже хто пішов у колхоз, худоби не забирали. А як от мати, моя свекруха покійна, вона не схотіла йти в колхоз, в неї забрали корову. Маргарита: А що там взагалі в колхозах творилося? Чоловічий голос: Єднолічнік... Ганна Павлівна: Тоді казали «єднолічнік». А що творилося? Маргарита: Ну, в колхозах... Ганна Павлівна: А що в колхозах? Нічого, в колхозах що хотіли, те робили, а ти... Тебе вислали на роботу, і ти, будь ласка, йди! Все. Маргарита: Ну тобто така більш панівна інстанція в колгоспі все-таки... Ганна Павлівна: Ну яка ще... Як вам сказати, дівчата? Я не знаю. Що треба в колхоз було йти, все, і батьки ходили, і я ходила, мати дояркою була... То нам, то вроді нічого було, як ми зразу пішли в колхоз. Нічого не боронили. А вже тії, що не пішли в колхоз — о-о, то їх прижимали от і до! Далі й хати забирали їх і вивозили на Сибір. Да. Мілена: А як вони потім звідти поверталися, звідти, чи ні? Ганна Павлівна: Ні. Вот у мого брата дядько був у мене... Тоже мати, другий чоловік був, що десь там на війні пропав і все, а мати вийшла так за мого батька. То в мене брат був по першій матеріного чоловіка. А в його дядько, вот він тоже тиї колхози те все, вони його вивезли на Сибір. Все позабирали і вивозили. І за деякий час він вернувся з жінкою, а діти приїхали сюда, посиділи трохи,побачили, що ні, і поїхали назад на Сибір. Там зараз всі на Сибіру. В Росії тобто. То зараз може вже їх нема, конечно нема. То їхні діти туди... От таке, то вони... А як же, вивозили! І хати забирали! Мілена: А яка була освіта тут? Можливо, хтось... Ганна Павлівна: Сім класів тут було. Все. Мілена: А далі хтось кудись ішов вчитися? Ганна Павлівна: А далі вчитися... Ну рідко. Хто мав де такого... Де знакових чи кого, щоб де іти вивчитися. А як хто не мав — работай, все! Мілена: Яким працювали, от якщо не пішли вчитися, ким вони працювали в більшості? Ганна Павлівна: Колхози, льон. Мілена: Тільки колгосп? Ганна Павлівна: Колхоз, колхоз було все. Мілена: А вчителі? Звідки от тут були вчителі? Ганна Павлівна: А вчителі в нас були не наші. Мілена: А звідки приїжджали? Ганна Павлівна: Я не знаю звідки. Одна була, знаю, що приїхала з фронту, контужена, Євдокія Степанівна. Як розсердиться на дівчат, то... На дітей, то возьме все зі стола позбиває, контужена. Во время війни. І другі вже такі стариї єві були тоже. Ну відовіті дівчата! Не так, що теперка: ще попробуй дитину зачепи, то вони тебе зачеплять, батьки. А як дасть тобі указкою по голові або по пальцях — і нікому ще й не розкажи, тим більше закриють... Знаєш, де досі стоїть люк нашої школи? Бо то дальше школу будували поляки, то польська ще школа. Мілена: А вона залишилася, так? Ганна Павлівна: Да, да! Ну її, конечно, перекривали, ви знаєте. Но класи — це все так і осталося. Там ще ті школи був госпіталь. То там де в третому класі ми вчилися, чути було, ранені були, знаєш...Може там під підлогою дещо там чи в педалі, чи в коледжі, чи що там, а потом уже все. А так класи є.Класи ті... Та як були, такі є. Тільки те, що кришу перекрили і окна. А так все. Мілена: А яка у вас освіта? Тільки сім класів чи ви далі пішли? Ганна Павлівна: Ні, нікуди не йшла, я шість скінчила! Бо треба, каже мати, робити, а не вчитись! Мілена: Можливо, ви когось знаєте, хто пішов далі в технікум, інститут? Ганна Павлівна: Ні, я щось не пам'ятаю. Я своїх тих... Ні, я не пам'ятаю. Іван був, що пішов за гармоніста вчитися у теє... в училище якесь, вже його нема. І більше ніхто! Всі во роз'їжджалися,поженилися, і все! І вся наука. Да. Мілена: А от як можна, можливо, в люди вибитися, так скажемо? От що не просто закінчив школу і пішов у колгосп працювати, а от пішов далі кудись? Ганна Павлівна: Тоже я не знаю, як вони там вибиваються. Як вони там... Як вони вибиваються, чи вони за гроші, може, після достало де трохи лучше, чи вони за що мала має від добре вчилися, я не знаю. Як вони виб... Моя подружка з ним ходила в школу, виїхала туди в Нікополь, пішла вступила на завод, ще й начальником була, сім класів кончила, ніякої науки, нічого... Отак, отак люди роблять. О,ну таке, а так, дівчата, більш нічого не знаю. Мілена: А от яке було відношення між бідними та, скажімо так, більш багатими селянами в одному селі? Чи тут усі були одного статку? Ганна Павлівна: Тут не було багатих. Та тут не було багатих. Примєрно, тут було пару чоловік таких.Мій прадід був більш-менш, він тримав пасіку. Ну нам він не давав! Ні... Він продавав. О, так і тиї... А якщо треба що до них звертатися, чи позичити от там зерно колись позичили, щоб посіяти, бо він мав чим. То вони позичать... Іде? То вони позичать, і ще їм треба за те, що вони тобі позичили, то треба ще відробити їм. Отак було. Маргарита: А що з ними сталося далі, з вашими… Ганна Павлівна: Ні, умер! Прадід? Ну, прожив до 90 і умер. І все, він тут коло мене недалеко жив. Дуб був такий і пасіка... Чоловічий голос: Саша там, в хаті? Ганна Павлівна: А я не знаю, Володь, в хаті, я зараз йду. І пасіка, і все в його було, і насадив горіху таких, ну отаких во, а тих лісових. А потом пару літ пройшло, повикорчовували геть усе таке, він уже не здатний до роботи. Ну нічого, діти жили. Мого того прадіда то було, мусить, та семеро чи восьмеро дітей. Моя баба Рівна — то його дочка. І вот такі діла. Мілена: А не знаєте, можливо, хтось із ваших односельчан підтримує зв'язок якось з поляками,можливо, вони сюди приїжджали після 91-го року? Ганна Павлівна: Та вони й так приїжджають, поляки, сюди. Мілена: І як це відбувається? Ганна Павлівна: То вони отаке що роблять, то як... От тут якась на шотому хату строїла, то вона за поляка, казали, вийшла. Але як приїхала сюди додому, щось сюди з тим поляком, що там у них вийшло, я не знаю, чи посварилися, чи Бог їх знає, як поїхав — то й сама дівчина осталась. О, та в нас дівчат, наших багато жінок вийшло за поляків заміж і живуть. А що? Молодость! При чому там їм та політика? Політика хай собі буде, а вони виходять і живуть, бо їм треба жити. Маргарита: А до речі, ви пам'ятаєте дівчат з якихсь інших сіл, яких уже, наприклад, немає, цих сіл? Ганна Павлівна: А села в нас ще всі є. Всі є. Мілена: А можливо, вони по-іншому називалися, що змінилася назва пізніше? Ганна Павлівна: Ні, наше село як було Столинські Смоляри, так воно й сталося. Тамко Шавішка в нас була, бо там смолу... Того Столинські Смоляри, там була в нас на тому... Тут меліорація пройшла, там така вешка стояла, смолу точили. Потом вона була Столинські Смоляри. Названиє таке пішло з тантіни. В інтернеті можете подивитися, я то знаю, що так. А чи воно на самом дєлє так, чи ні... О, то а тиї всі села які й вони... От Будники, Рогові Вільки, Забужжя, вони тиї села всі є. Як воно було... Отуда як їхати вже до на Любомль, там є село якесь, то вроді б то не... Воно Перешпа була, воно зараз Заозерне називається. Отам то тілько що перемінили, а всі села одинаково. Яке було, таке й є. Мілена: А от після 91-го року як у вас змінилося життя, от після здобуття Україною незалежності? Ганна Павлівна: Тож добре було вже жити. Мілена: Ну а що конкретно змінилося? Ганна Павлівна: Ну що? Та все було! Земля... Землю роздали, за землю платили... Ну, ми землі взяли, там треба платити. А потом стало все дорожати: бензина, солярка... Вже й від тієї землі одрікаються. Все! Нащо та земля? Вони плачуться: «Що ти на тій землі виграєш?» Ну... Маргарита: А до речі, в селі якось взаємодіяли з більш великими містами саме? Ганна Павлівна: Не знаю, в нас було... Нам то було трудно тут добиратися до Любомля, то через Забужжя, все... О, нам раньше то було трохи і навіть добре трудно, бо колхоз, контора — все стояло в Забужжі. А потом стали їздити жінки, добиватися, і розсоєдинили, і вже в нас була контора, вже в нас усе було, і голова свій... Ну то от, бач, поробили з тими... Ні коровник, ні коров... Нічого не сталося, все порозбирали люди, ніхто ніякого діла не має. Розбирають коровники — хай собі розбирають. Не ма...Не було хазяїна. А якби хазяїн був, не дав би, було б деяке чи підприємство зробили б, чи щось, щось би там могло б зробити. О, чи навіть і той був деякий ферм приїхав, ті коровє зароз... І маслобойня в нас була, в нас все було! Все! І заправка була, все в нас було. А вот — нема нічого. Мілена: А можливо, от люди, які тут жили, німці, ще хтось, вони щось робили для села чи ні? Ганна Павлівна: Німці — я не знаю, чи в нас жили люди. Мілена: І поляки... Ганна Павлівна: А поляки що? Поляки в нас не жили. Ні, не жили. Маргарита: А євреї? Ганна Павлівна: Оце ж то й тієї, як кажу, жиди в нас називаються, то євреї. А тиї як от їх побили, то вже хто? Нікого не було, не сталося. Мілена: А от робили, можливо, вони щось для села, крім будування своїх хат? Ганна Павлівна: Ні-ні-ні, я не знаю. Ні, я не знаю, чи вони робили, чи не робили. Не пам'ятаю просто,щоб хто казав, от вони да щоб там комусь там помогли чи самі там зробили, чи що. Такого я не знаю. Маргарита: До речі, чи проходила активна конфіскація або колективізація от якраз в цей період? Ганна Павлівна: Ні, то тоже я не знаю. Подросла, поїхала на зарібки та й все. Мілена: А от як ваші зароботки проходили в Польщі? Як до вас... Яке до вас відношення було? Ганна Павлівна: Де ми були, то були люди хороші, да. Мілена: А от вам нічого тут не казали, що «ой,ой, ви така поїхали в Польщу заробляти гроші»? Ганна Павлівна: Ні, ніхто нічого не казав. Ще й про ту трагедію ніхто тоді нічого не казав. Маргарита: Тобто все-таки більш лояльно відносилися... Ганна Павлівна: Ну от це вони зараз там отиї, що ще старіє поляки, то вони знають от тиї от... Це старіє. А молодьож та... Та зараз молодьож, ой, зараз робиться неможливо. О, дав Бог, щоб от война кончилася і було б знов би добре. О! Маргарита: А до речі, в перші повоєнні роки, коли ви народились, наскільки, не знаю, ситуація була критична, скажімо, по відбудові? Ганна Павлівна: А то ж тоді ще хати під соломою всі стояли. Солома накрита. Та даже навіть на тих сінниках, соломою спали. Маргарита: Добре, а далі що люди робили, ну тобто... Ганна Павлівна: А що люди зроблять? А дальше стало лучше, лучше, лучше, вже стали там вже шифером стали накривати, вже й електрика появилася. Електрики ж не було, світили тими лампами.О, і от таке, таке життя, так як от... І таке життя було. Маргарита: Тобто по трішки відбудовувалися... Ганна Павлівна: Ну, ну... О, а зараз добре відбудовуються. Строять хати. Мілена: А ігри, можливо, ви ігри якісь з дитинства пам'ятаєте? От такі як хованки, ще щось? Ганна Павлівна: Ні. Таких хованок у нас не було хованки. Мілена: Може, щось інше, якісь ваші ігри? Ганна Павлівна: Ой, то не ігри! Ігри, да де, то хованки то колись у нас називали «сліпаї баби». То воно так називається, хованка. Та робили, да, от як очі зав'яжуть... То це було. А такого, щоб нічого не було, не до того було. Мілена: А от їли ви що, як? Їжа яка була у вас? Ганна Павлівна: А їжа была всяка. Їжа була... Мілена: Може, дефіцит якийсь продуктів був? Ганна Павлівна: Їжа то була, тільки що сіяли просо самі, да, просо, гречку свою сіяли, жито — все своє було. Вот як... Мололи на жорнах. Мілена: А можливо, жорна десь залишилися ще? Ганна Павлівна: Жорна вони в нас були, тільки вже я не знаю, де їм сліп. Мусить, то фундамент заливали, то туда кинули їх. Були жорна, да. Маргарита: Тобто люди в основному покладалися на свої зусилля, а не на те, що привезуть... Ганна Павлівна: Да! Ну! Купити, а за що ж купити? Це ж треба, щоб гроші були. Мілена: А гроші в колгоспі? Ганна Павлівна: А гроші тобі доплатять у колгоспі копійки, і що за них можна купити? Маргарита: До речі, які гроші були в колгоспі загалом? Ганна Павлівна: Ну та як... Та як от Совєтського Союзу. Такі й всі такі й були. І не гроші, всі по всій країні. Маргарита: А от потім уже зі звичайних грошей перейшли на талони... Ганна Павлівна: Ой, ще й талони, правда що! Ой-ой-ой, за тиї талони ще дарма корову здала, зато на талони так і пропала. Та людей дурили, як могли. О. Маргарита: А яка взагалі політика була з тими талонами, ну, наскільки сильно вона відрізнялася від звичайних монет? Ганна Павлівна: Ну цими... Та за що ти кажеш талони? Мілена: Як відрізнялась політика монет від талонів? Ганна Павлівна: Не знаю. Того я не в політиці, я політики не знаю. Маргарита: Ні, ну в тому плані, що наскільки людям простіше чи складніше було розмінюватись та користуватись? Ганна Павлівна: Правильно! Хто назбирав грошей, хто розміняв, хто здав у банк — вони їм повернули. А хто думав «хана, пройде-пройде», так і гроші осталися. І тоді нікуда вже тиї гроші, все,вони позаставалися і все. А талони вони ненадовго були, тиї талони. Я не знаю, чи вони два роки були, чи ні, я вже забулася, скілько вони... Маргарита: А чого вони взагалі з'явились, чи ви знаєте? Ганна Павлівна: А я знаю? Чого вони з'явилися, тиї талони? Я не знаю. Це керівники так. Мілена: А чим ви торгували в Польщі на заробітках? Ганна Павлівна: Я не торгувала, я працювала на буряках. Мілена: А можете конкретніше розказати? Ганна Павлівна: Ну от, сапати треба. Я поїхала ось з цією сусідкою на буряки. Ну і сапала, просапала там, і на прополка друга. І гроші заплатила, злоті. Мілена: А де ви злоті розмінювали? Ганна Павлівна: А злоті — на таможні. Да. Мілена: А можливо, пасіка якась була десь у когось чи бджоли, або ще щось таке? Ганна Павлівна: Та й тепер... Ні, тепер у нашому селі є бджоли, да. Он там сусід батюшки... Ну він наш, тільки що він править там у нас у Святіських Смолярях. Тут ще в сусіда недалеко ще бджоли є, і в одного, і в другого. То бджоли тримають, а що бджоли? Мілена: А от який був транспорт? Чим більше люди користувалися: конями, возами чи машини, може,вже були якісь такі популярні? Ганна Павлівна: Машини вже де-там, може, на все село одна машина була, а так ножами топай. Да! Мілена: А можливо, церква якась залишилася тут, яка була ще тоді збудована, а на даний момент,можливо, відреставрована? Ганна Павлівна: Е-е, ні. В нас була церква в Забужжі, вони її зруйнували, ту церкву, і не було церкви.А потом уже, як началося разрешеніє, що можна церкви строїти, отам уже, бо стіни були, тільки не було закрестії. І вже наші люди, і от тиї всі села поскладалися, і построїли в Забужі на кладбищі церкву. Вона була там построєна, тільки перекрили. О, оттам зараз отиї одбирали тиї, що так українську хочуть. Вони й в українську не ходять у церкву! Бо каже, там треба українська. Ну забирали — так заберіть, а будувати не хочуть, тільки треба лучче одбирати. Ну то що, вони ходять у неї? Ой, Господи... Мілена: А от ви бачите, наприклад, для себе різницю між українською і іншою церквою? Ганна Павлівна: Я не знаю, я по українських церквах не ходжу, в нас своя українська церква, я вам кажу, старослов'янська в нас церква, все. Наш батюшка хороша, і править краще... Мілена: А звідки батюшка? Ганна Павлівна: Десь він з селян... Ні-ні-ні, він з бантілів десь приїжджий. У нас батюшка прекрасний,і работает, і сам робить, і коло церкви порядок, і в церкві порядок... О, отаке. Там у Забужжі дві церкви є, ще одна є на дорозі. Що називають руська. А чого вона руська, Боже святий, що зчепилися з тих церков? І роблять з тими церквами так, що то... Ой-ой-ой, я не можу, я не можу уявити. Там, у якій вірі родився, то таку й ходи. Маргарита: До речі, використовували церкву як важіль впливу якогось на більш віруючих людей? Ганна Павлівна: Я знаю, що в нас всі до церкви ходять, а що вони там дальше по телевізорах кажуть,я не знаю. Мілена: А от раніше? От була якась різниця, от щось приходили, говорили: «От ви ходите в українську церкву, от ви нам повинні, щоб ви ходили»? Ганна Павлівна: А, то так вони казали, що треба ходити, бо був такий тут якийсь агітатор, а ми кажем: «Не лізьно туди, дальше агітуй». Мілена: А можливо, пам'ятаєте, як агітатора звали? Ганна Павлівна: Не знаю! Не знаю, дівчата, я кажу: в нас є своя церква, ми в свою церкву ходим, все!Тут немає якісь церков, щоб ми могли їдна скакати на другу. Церква є церква, з церквою не треба шуткувати. О, отаке я ще вам розказала, все! Мілена: Можливо, ще щось хочете розказати? Ганна Павлівна: Ні, вже більше нічого не маю, я нічого не знаю... О, отаке. Мілена: А от ви ніколи не цікавилися історією рідного краю, от? Ганна Павлівна: Ні, такого я не цікавилася. Мілена: А чому отак? Ганна Павлівна: А чого я маю цікавитися? Я що там буду робити? Я знаю, що Україна була, добре було жити. Мілена: Ну, можливо, коріння своє знати... Ганна Павлівна: Ні, того я не знаю, того покоління... Покоління я знаю, то прадіда вот того... Мілена: Ну те, чим вони займалися, як вони Україну виборювали... Ганна Павлівна: А що вони робили? Біднота була тоже! Що вони там тають в Україні, ой! Ні, тут так не було, нічого я не чула, якби вони про що розказували. Вони на Україну нічого не казали, жили люди спокійно. В мене тут така картошка колись була, приносили дивитися, з 14-го року, яке наше село було. А в нас все таке стояло, тільки що хрестів багато... На тому, по дорогах стояли хрести. Хрест під соломою, люди не так вдіті були, молодьож була в таких шапках з козирьками. О, от те, що я на тих фотографіях бачила. Мілена: А фотографії де ви ці бачили? Ганна Павлівна: А це тут приносив Іван з Гороховищ, показував фотокартки. А так що, після хрести повирізували тиї, а як повирізували хрести, то потом їм і ноги подрізували. На! Маргарита: А чули щось про політику Української повстанської армії, тобто якось з нею взаємодіяли тут? Ганна Павлівна: Ні, за те, дівчата, я нічого не чула. Мілена: За військову політику нічого не знаєте? Ганна Павлівна: Нічого не знаю за тиї повстанці. Мілена: А можливо, пам'ятаєте, можливо, мама, батько розказували чи зовсім? Ганна Павлівна: Ну та ж були такі, були, так кажуть. Да, а де, в общем, не знаю, в общем не знаю. Де те, що я маю розказувати? Маргарита: Ну, не навідувались сюди все-таки? Ганна Павлівна: Що? Маргарита: Не навідувались сюди? Ганна Павлівна: Не знаю, може й навідувались, а то ні, вони кругом ходили, де їм хотілось. Мілена: А от можливо вам... Ви знаєте, пам'ятаєте, от хто перший напав, от? Можливо, у них якісь свої перепалки були між Польщею, Україною? Ганна Павлівна: Не знаю, дівчата, хто на кого нападав... О, то я не знаю. Мілена: Можливо, в селі якісь були такі перестички? Ганна Павлівна: Нічого не чула. Нічого не чула. Мілена: А яка зараз ваша позиція до цього всього, що тоді творилося? Чи вам без різниці? Ганна Павлівна: А я знаю, що творилося, дівчата? Що я можу казати? Мілена: Ну з телевізору те, що ви бачите... Ганна Павлівна: Кажуть по тому телевізору, вони тоже добре брешуть! От возьми, подивися по йому.Тут подивишся — кажуть неправда. Тут дивлюсь: Путіна забили, думаю: «О, ну все, Путіна забили,война кончилась». Путін ужив! Ну і як то? То ж так було! Хто їх позабиває, скажіть мені? Вони на простом народі стреляють, а їхні які будинки стоять — показує телевізор, я по телевізору собачу, я сама не бачу, по телевізору бачу. Хто на тих депутатів? Мілена: Добре, дякуємо вам дуже велике за інтерв'ю, нам була корисна ця інформація. Ганна Павлівна: Одне нам тільки Бога треба, дівчата, просити, щоб война кончилася, та й усе! І буде все добре, і буде знов сама Україна! О, отаке!